Розділ 2

В місті вже багато років не бачили більше ніж одну людину на вулиці. Але навіть та зникала одразу ж, уникаючи зустрічі з охоронцем. Такий вже був негласний закон, за порушення якого міг поплатитися абсолютно кожен.

Проте цього доленосного дня, коли завивання вітру ховало людські голоси, а краплі дощу не давали розчути вкрадливі кроки, четверо повстанців вибралися зі скромного обійстя Роксі, пильнуючи за його власницею, що на хитких ногах плелася слідом.

Роксі стала старішою ще на кілька років, але вона з кожною секундою йшла все швидше. Тепер у неї був стимул — десь там попереду Кріс. Вони зовсім скоро будуть разом. Знову прокидатимуться в обіймах одне одного, радітимуть кожному новому світанку та не припинятимуть боротьбу.

Ось такий то простенький план у неї був, але з кожним кроком він здавався все недосяжнішим.

— Роксі. Ще трішки. Он брайландер Кріса,— вказала Бріт на чорну цятку, що все більше наближалася та набирала обрисів транспорту Роксиного коханого.

— Дякую,— тихенько прошепотіла старенька й осіла на землю.

— Ні. Ти що? Вставай. Він же поруч. Протримайся ще кілька хвилин,—  не стримувала сліз Бріт, безуспішно намагаючись підійняти Роксі.

Роксі на секунду блимнула своїми блакитними очима та оцінила відстань, що розділяла їх з Крісом. Приблизно стільки ж залишилося до джерела з найсмачнішою водою — другої часточки еліксиру.

— Карл на позиції?— заледве поворухнула вона пошерхлими губами.

— Так. Бред поруч з ним. Клав приготувався стріляти. Лінда на перехресті біля джерела. Всі вже готові, лишається лише чекати Кріса.

Пронизливий писк гальм, постріли, привели до тями Роксі. Спираючись на слабкі ноги та тримачись за паркан, вона поволі підвелася.

— Хоть би живий. Хоть би живий,— шепотіла вона, вдивляючись незрячими очима в далечінь.

Щось закричав Клав. Крізь шум від якогось брязкоту пробився голос Лінди. Вона ж була біля джерела. То Кріс тут?

Роксі повільно протягла долоню перед собою. Вона сподівалася, що серед суцільної темряви знайде його, витягне з гущі подій, врятує. Їй хотілося ще раз почути голос коханого. Хоча б раз. Вона більше нічого не просила.

— Крісе?— недовірливо прошепотіла, відчувши, як хтось вхопив її за руку.

— Так, кохана. Зіронько моя, це я,— промовив Кріс у відповідь, а руку Роксі обпалили гарячі сльози.— Тримай. Випий ось це.

Але Роксі не чула. Вона більше нічого не чула.

Кріс кинувся до неї, але Роксі не відповідала. Проте він вірив, досі вірив В нього залишався останній шанс — еліксир життя.

— Пий, пий,— шепотів він, все більше впадаючи у розпач.

Вона не просиналась.

— А як же наше життя зіронько? Наші мрії й плани? Ми ж мали встигнути зробити ще так багато всього…

Знову почав накрапати дощ. Суцільну тишу порушив грізний гуркіт грому. Блискавки замиготіли щосекунди. За кілька кроків від Роксі з Крісом, навколішки сиділа Бріт. Через сильну зливу ніхто не бачив їхніх сліз. Все злилося в один потік, так схожий на божественний еліксир життя. Той еліксир життя, про який ходили легенди. Лише щирі сльози від втрати, поєднані з небесними, здатні зцілити людське життя…

— Крісе?— тихенько пробурмотіла Роксі, повільно підводячись.