КНИГА 23. Частина Двадцять Четверта : Мелодія Шторму

Присвячується тим, хто знаходить кохання серед бурі — і вчиться танцювати під дощем

---

Пролог. Дівчина з арфою

Кай-молодший уперше побачив її під час бурі.

Це було дивно, бо шторм у Німбурзі траплявся рідко — місто захищали магічні бар'єри, створені поколіннями танцівників. Але того вечора небо розкололося блискавкою, і злива ринула на бруківку, мов водоспад. Кай стояв біля вікна в залі для тренувань, дивлячись, як вода танцює на площі, коли побачив її.

Вона вийшла з порталу сама — висока, струнка, з волоссям кольору мокрого піску. Вона тримала в руках арфу — старовинну, дерев'яну, зі струнами, що світилися в темряві. Вона не ховалася від дощу. Вона стояла посеред площі, піднявши обличчя до неба, і дощ стікав по її щоках, мов сльози.

Кай не знав, чому він вибіг на вулицю. Він просто відчув: ця дівчина — не випадковість.

— Ти промокнеш! — гукнув він, перекрикуючи шум зливи.

Вона обернулася. Її очі були кольору моря перед штормом — сіро-зелені, глибокі, сповнені чогось, чого Кай не міг назвати.

— Я люблю дощ, — відповіла вона. — Він нагадує мені дім.

— А де твій дім?

— Його більше немає, — вона опустила очі. — Я остання.

Кай відчув, як серце стиснулося. Він знав цю історію. Його дід Уріель втратив сестру. Його прабабуся Відія втратила себе. Його друг Ехо втратив цілий світ. І тепер ця дівчина стояла перед ним, тримаючи арфу, мов останню нитку, що пов'язувала її з минулим.

— Мене звати Кай, — сказав він, простягаючи руку. — Я син Ліри й Ліана. Онук Естель і Аріана. Правнук Відії та Уріеля.

— А я Лірель, — вона взяла його руку. Її пальці були холодними. — Я зі світу, який ви пробудили. Я прийшла вчитися.

— Тоді ти прийшла за адресою, — Кай усміхнувся. — Ходімо, я покажу тобі академію.

---

Частина перша: Зустріч

Розділ 1. Нова учениця

Лірель виявилася найталановитішою арфісткою, яку коли-небудь бачила академія. Її музика була не просто звуками — це була магія в чистому вигляді. Коли вона грала, повітря навколо неї вібрувало. Квіти розкривалися. Вода в фонтанах піднімалася вище. Навіть тіні ставали яскравішими.

Але вона була замкненою. Вона рідко говорила, уникала натовпу, не заводила друзів. Її єдиним другом стала Аріель — донька Еліари-молодшої та Ехо, яка теж була викладачкою, хоча й наймолодшою в історії академії.

— Вона сумує, — сказала Аріель Каю одного разу. — Я відчуваю це. Її музика сповнена болю.

— Я знаю, — відповів Кай. — Я теж це чую.

— Ти повинен допомогти їй.

— Як?

— Просто будь поруч, — Аріель усміхнулася. — Це завжди допомагає.

І Кай був поруч. Він приходив на її репетиції. Він слухав її музику. Він мовчав, коли вона потребувала мовчання. Він говорив, коли вона потребувала слів.

Одного вечора вона розповіла йому правду.

Розділ 2. Історія Лірель

Вони сиділи на березі озера — того самого, де колись Аріан освідчився Естель. Сонце сідало, і вода виблискувала золотом.

— Мій світ називався Арфей, — почала Лірель. — Там усе було музикою. Кожна людина народжувалася з інструментом. Кожен грав. Кожен співав. Моя мати грала на арфі. Батько — на віолончелі. Вони були найкращими музикантами в нашому світі.

— Що сталося? — тихо запитав Кай.

— Прийшли мисливці, — вона опустила очі. — Ті самі, що полювали на темну кров. Вони вважали, що наша музика — це темна магія. Вони зруйнували наш світ. Вони вбили моїх батьків.

Кай завмер. Він знав цю історію. Його батько Ліан теж втратив батьків через мисливців. І тепер Лірель пережила те саме.

— Я заховалася, — продовжила вона. — Я грала на арфі, і музика сховала мене. Коли все закінчилося, я була сама. Остання. А потім прийшли ви — танцівники з Німбурга. Ви пробудили наш світ. Але моїх батьків уже не було.

— Мені шкода, — прошепотів Кай.

— Я прийшла сюди, щоб навчитися захищати, — Лірель підвела очі. — Щоб більше ніхто не втратив те, що втратила я.

Кай узяв її за руку.

— Ти не самотня, — сказав він. — У тебе є я. У тебе є Аріель. У тебе є всі ми.

Вона подивилася на нього — і вперше за довгий час усміхнулася.

---

Частина друга: Зближення

Розділ 3. Спільні уроки

Кай запропонував вести спільні заняття.

— Ти граєш на арфі, я танцюю з водою, — сказав він. — Разом ми можемо створити щось нове.

Вони почали тренуватися. Їхні заняття швидко стали найпопулярнішими в академії. Лірель грала, і її музика створювала шторм — але не руйнівний, а контрольований. Кай танцював, і вода підкорялася його рухам. Разом вони створювали бурю, яка не руйнувала, а захищала.

Студенти обожнювали їх. Вони називали їх «дуетом шторму». І щоразу, коли вони виступали разом, у залі не залишалося вільних місць.

Але за лаштунками відбувалося щось більше. Кай помічав, як Лірель дивиться на нього, коли думає, що він не бачить. Як її музика стає ніжнішою, коли він поруч. Як вона більше не відсторонюється, коли він торкається її руки.

Він теж відчував це. Він не знав, коли саме це сталося. Можливо, тоді, коли вона вперше заграла для нього наодинці. Можливо, коли вона засміялася — вперше за довгий час. Можливо, це було завжди.

Одного вечора він наважився.

Розділ 4. Визнання

Вони стояли на даху академії — тому самому, де колись стояли Відія й Нокс, Уріель і Міра, Еліара-молодша й Ехо. Це місце було свідком стількох зізнань.