КНИГА 22. Частина Двадцять Третя: Донька Зірок і Тиші

Присвячується тим, хто народжується з великою спадщиною — і обирає власний шлях

Пролог. Колискова

Аріель пам'ятала колискову, яку їй ніхто не співав. Вона просто жила всередині неї — тиха мелодія, що прокидалася, коли дівчинка заплющувала очі. Ноти були схожі на зірки: вони спалахували в темряві, танцювали, обіймали її. А потім наставала тиша — не страшна, а заспокійлива, мов пауза перед наступним акордом. Мати казала, що це спадщина. Батько — що це дар. Але Аріель просто знала: це те, ким вона є.

Їй було вісім, коли вона вперше запитала про своє ім'я. Вони сиділи в саду академії, біля сріблястих квітів, які колись принесли з далеких світів. Мати, Еліара-молодша, розповіла історію.

— Тебе назвали на честь тітки, якої ти ніколи не бачила. Аріель, сестра мого діда Уріеля. Вона загинула, захищаючи інших, коли була ще зовсім юною. Але її жертва врятувала цілий світ.

— Вона була хороброю? — запитала Аріель.

— Дуже, — мати погладила її по голові. — І ти теж хоробра. Я відчуваю це.

Аріель подивилася на свої руки. Вони були маленькими, але вона знала, що колись вони створять зірки — такі самі, як у бабусі Естель. І тишу — таку саму, як у батька Ехо. Вона була сумішшю всього: зірок і музики, світла й темряви, руху й спокою. І вона знала, що колись це стане в пригоді.

Частина перша: Поклик

Розділ 1. Сон про крик

Аріель прокинулася від тиші. Це була не звичайна тиша — та, що настає вночі, коли всі сплять. Це була відсутність. Вона не чула власного дихання, не чула вітру за вікном, не чула музики, яка завжди линула з фонтану в саду. Світ завмер. А потім прийшов крик — беззвучний, але такий гучний, що Аріель затулила вуха. Він лунав не ззовні, а зсередини, ніби хтось кликав її з-за меж реальності.

Вона злізла з ліжка й підійшла до вікна. Над Німбургом сходило сонце, але на обрії пульсувала темна пляма — не хмара, не тінь, а щось глибше. Щось, що поглинало світло.

У дверях з'явилася мати. Еліара-молодша була вже одягнена, і її срібне волосся світилося — так завжди бувало, коли вона хвилювалася.

— Ти теж чула? — запитала вона.

— Так, — Аріель кивнула. — Це був крик. Але без звуку.

— Це поклик, — мати підійшла до неї. — Я відчуваю. Нас кличуть.

— Хто?

— Не знаю. Але це пов'язано з тобою, — Еліара-молодша подивилася на доньку. — Я бачила сон. Ти стояла на краю світу, а навколо тебе була темрява. І ти не боялася.

Аріель відчула, як серце забилося швидше. Їй було лише дванадцять, але вона знала: це початок.

Розділ 2. Рада

Еліза й Селена, уже зовсім сиві, але досі сповнені енергії, зібрали раду в круглій залі. Тут були представники всіх поколінь: Відія й Нокс, які виглядали майже так само, як століття тому; Уріель і Міра, що трималися за руки; Естель і Аріан, які щойно повернулися з чергової місії; Ліра й Ліан, які тепер очолювали раду викладачів. І троє молодших викладачів: Еліара-молодша, Кай-молодший та Ехо.

Аріель стояла поруч із матір'ю, відчуваючи на собі погляди всіх цих легенд.

— На обрії з'явилася нова тріщина, — сказала Еліза. — Але вона... дивна. Вона не схожа на жодну з тих, що ми бачили раніше.

— Вона поглинає світло, — додав Кай, який досі вивчав часові лінії. — Я бачив це. Вона веде до світу, який застряг між реальністю та сном. Там усе завмерло.

— І там хтось кличе, — сказав Ехо. Він тримав свою флейту, що світилася м'яким срібним світлом. — Я чую музику. Вона сумна.

— Хто піде? — запитала Відія.

Еліза подивилася на Аріель.

— Цього разу, — сказала вона, — піде вона.

У залі запала тиша. Еліара-молодша стиснула руку доньки.

— Їй лише дванадцять, — сказала вона.

— Тобі було дванадцять, коли ти пішла вперше, — нагадала Еліза. — І мені. І Селені. Це наша традиція.

— Але вона ще...

— Вона готова, — перебила Еліза м'яко. — Подивися на неї.

Усі подивилися на Аріель. Вона стояла, випроставшись, і її фіолетові очі світилися рішучістю. Вона не боялася — принаймні, не показувала цього.

— Я піду, — сказала вона. — Я відчуваю, що це моє.

Ехо підійшов до доньки.

— Візьми це, — він простягнув їй свою флейту. — Вона захистить тебе.

— Але це твоя...

— У мене є інша, — Ехо всміхнувся. — Кіран зробив мені нову. А ця — для тебе.

Аріель взяла флейту. Вона була теплою, мов живою.

— Я повернуся, — пообіцяла вона.

— Я знаю, — батько обійняв її. — Завжди повертайся.

Розділ 3. Портал

Вони зібралися біля брами. Аріель стояла перед порталом — цього разу він був кольору сутінків: не чорний, не золотий, а глибокий синій, що переливався фіолетовими спалахами. Поруч із нею були мати, батько, дядько Кай-молодший.

— Я піду сама, — сказала Аріель.

— Але... — почала Еліара-молодша.

— Мамо, я знаю, що ти хочеш піти зі мною. Але цей поклик — мій. Я відчуваю.

Еліара-молодша дивилася на доньку довгим поглядом. Потім кивнула.

— Ти — моя донька, — сказала вона. — І ти сильніша, ніж я була в твоєму віці. Іди. І пам'ятай: ти не самотня. У тебе є все, чого ми тебе навчили.

— І в тебе є ми, — додав Кай-молодший, обіймаючи племінницю. — Завжди.

Аріель востаннє озирнулася на академію — на вікна, де горіло світло, на сад, де цвіли сріблясті квіти. Потім ступила в портал.

Частина друга: Світ Застиглих Снів