КНИГА 19. Частина Двадцята: Танець двох сердець

Присвячується тим, хто носить у серці темряву — і обирає світло

---

Пролог. Той, хто прийшов із темряви

Ліан з'явився в Німбурзі в перший день осені.

Він прийшов не через парадний вхід — він вийшов із лісу, брудний, голодний, із диким поглядом. Його темне волосся злиплося від поту, а на руках були садна. Йому було п'ятнадцять, але виглядав він старше — надто багато пережив для свого віку.

Вартові зупинили його біля брами.

— Хто ти? — запитав один із них. — Звідки прийшов?

— Я не знаю, — відповів Ліан. — Я просто йшов. А потім відчув... музику.

Він справді чув її — тиху, ледь помітну мелодію, що линула з самого серця міста. Вона кликала його. Він не знав чому.

— Тут Академія Танцю, — сказав вартовий. — Якщо ти відчув музику, можливо, тобі сюди.

Він пропустив його, і Ліан ступив на бруківку Німбурга. Він не знав, що це місто змінить його життя.

---

Частина перша: Той, хто носить темряву

Розділ 1. Зустріч

Ліра вперше побачила Ліана на тренуванні.

Вона саме відпрацьовувала новий рух — «Падіння зірки», — коли він зайшов до зали. Високий, худорлявий, із темним волоссям, що спадало на плечі. Його очі були сірими — майже чорними, але в глибині їх ховалися іскри, які Ліра відчула одразу.

Вона впізнала ці іскри. Такі самі були в її матері, Естель, коли та хвилювалася. Такі самі були в її бабусі Відії, коли та говорила про минуле.

Темна кров.

— Ти новенький? — запитала вона, зупиняючись.

— Так, — Ліан дивився на неї — не нахабно, а уважно, ніби вивчав. — Я Ліан.

— Ліра. Ти вмієш танцювати?

— Не знаю, — він знизав плечима. — Ніколи не пробував.

Ліра звела брову. Вона чула, що іноді до академії приходили люди без досвіду, але зазвичай вони хоча б знали, що таке танець.

— Тоді що ти тут робиш?

— Мене покликали, — Ліан подивився на неї. — Музика. Я чув її. Вона привела мене сюди.

Ліра завмерла. Вона знала цю історію. Її дід Астраель теж прийшов до Німбурга, бо почув музику. І він виявився нащадком темної лінії.

— Звідки ти? — запитала вона вже м'якше.

— Я не знаю, — Ліан опустив очі. — Я виріс у притулку за межами Німбурга. Мої батьки... я не пам'ятаю їх. Мені сказали, що вони померли.

Ліра відчула, як щось стислося в грудях. Вона знала, що таке втрата, — хоча її батьки були живі, вона чула історії про тих, хто втратив усе.

— Тут ти знайдеш дім, — сказала вона. — Я обіцяю.

Розділ 2. Таємниця Ліана

Ліан виявився найдивнішим студентом, якого коли-небудь бачила академія.

Він не знав елементарних речей — як тримати ритм, як розрізняти стилі, як називати рухи. Але коли він починав танцювати, усе навколо завмирало.

Його танець був диким, неконтрольованим, темним. Він не був схожий на жоден стиль — радше на суміш усього одразу. Коли він рухався, тіні навколо нього згущувалися. Світло тьмяніло. Повітря холоднішало.

— У нього темна кров, — сказала Відія, спостерігаючи за Ліаном на занятті. — Дуже сильна темна кров. Можливо, сильніша за мою.

— Але він не контролює її, — зауважила Естель. — Вона виривається назовні.

— Так, — Відія кивнула. — Йому потрібен учитель.

— Я візьму його, — раптом сказала Ліра.

Усі подивилися на неї.

— Ти? — здивувалася Естель. — Але ти сама ще учениця.

— Я — донька зірок і води, — відповіла Ліра. — Онука темної феї та Хранителя Тіней. Я знаю, як працювати з темрявою.

Вона подивилася на Ліана, який стояв осторонь, опустивши очі.

— Я допоможу йому.

Розділ 3. Тренування

Вони почали займатися щодня.

Ліра вчила Ліана контролювати темряву — не боротися з нею, а спрямовувати. Вона показувала йому рухи, яких навчилася від бабусі Відії: як заспокоювати тіні, як робити їх слухняними, як танцювати разом із ними.

— Твоя темрява — це частина тебе, — казала вона. — Вона не ворог. Вона — сила.

— Але вона лякає мене, — зізнався Ліан. — Я боюся, що зруйную щось.

— Я теж боялася, — Ліра сіла поруч. — Моя мама розповідала, що в дитинстві її зірки вибухали, коли вона хвилювалася. Але вона навчилася контролювати їх. І ти навчишся.

Вона простягнула йому руку.

— Спробуємо разом?

Ліан подивився на її долоню. Потім на свої руки — тремтячі, вкриті саднами.

— Так, — сказав він.

Вони почали танцювати.

Це був повільний танець — не складний, не технічний. Але він був справжнім. Ліра вела, Ліан повторював. Його тіні спочатку виривалися назовну, але потім заспокоювалися, підкоряючись ритму.

Коли вони закінчили, Ліан уперше всміхнувся.

— Я відчув, — сказав він. — Вона слухається.

— Ти відчув контроль, — Ліра всміхнулася у відповідь. — Це лише початок.

Розділ 4. Його історія

Одного вечора Ліан розповів їй правду.

Вони сиділи на даху академії, дивлячись на зорі. Ліра любила це місце — тут завжди було тихо.

— Я дещо згадав, — сказав Ліан. — Про своїх батьків.

— Що саме?

— Вони не просто померли, — він опустив очі. — Їх убили. За те, що вони мали темну кров.

Ліра завмерла.

— Хто?

— Я не знаю імені. Але я пам'ятаю обличчя. Чоловік у чорному плащі. Він прийшов уночі. Він сказав, що темна кров — це прокляття. Що її треба знищити.