КНИГА 16. Частина Сімнадцята: Колискова для пробудження

Присвячується тим, хто виростає — і бере долю у власні руки

---

Пролог. Поклик

Еліза прокинулася від знайомого звуку.

Вона чула його лише раз у житті — тоді, коли була зовсім маленькою, коли лежала під великим деревом у світі колискових, а поруч із нею була мама, яка вже не дихала. Це був звук тиші. Не звичайної тиші — а тієї, що настає, коли магія завмирає.

Вона сіла в ліжку. Поруч, у своєму ліжечку, спала Селена — їй вже було вісім, але вона досі любила спати з великою плюшевою зіркою, яку їй подарував тато. Елізі було десять — і вона вже не спала з іграшками. Вона взагалі мало спала останнім часом. Вона відчувала: щось наближається.

— Селено, — тихо покликала вона.

Селена розплющила очі миттєво — вона завжди прокидалася швидко, наче й не спала зовсім.

— Що? — запитала вона.

— Ти чуєш?

Селена завмерла, прислухаючись. Її фіолетово-золоті очі розширилися.

— Тиша, — прошепотіла вона. — Як тоді.

— Так, — Еліза взяла сестру за руку. — Нас кличуть.

Вони одягнулися швидко, безшумно — навчилися цього під час тренувань з Оскаром, який вчив їх рухатися, мов тіні. Потім вийшли в коридор і попрямували до кабінету Еліари.

Директриса не спала. Вона стояла біля вікна, дивлячись на обрій, де пульсував новий вогник — цього разу сріблясто-блакитний, схожий на застиглу блискавку.

— Ви відчули, — сказала вона, не обертаючись.

— Так, — відповіла Еліза. — Це світ, який кличе.

— Це Світ Снів, — Еліара обернулася. — Я читала про нього в книгах Антоніо. Він існує на межі між реальністю та уявою. Там усе складається зі снів — і хороших, і поганих. Але останнім часом там щось сталося. Сни почали згасати.

— І нам треба піти туди? — запитала Селена.

— Так, — Еліара подивилася на них серйозно. — Цього разу ви підете самі.

Еліза відчула, як серце забилося швидше.

— Самі? Без мами й тата?

— Ви готові, — сказала Еліара. — Ви врятували Місячний Світ. Ви заспокоїли Серце Хаосу. Ви — більше, ніж просто діти. Ви — танцівниці.

Вона підійшла до них і поклала руки їм на плечі.

— Я вірю в вас. Ваші батьки вірять. Уся академія вірить. Але головне — ви самі маєте повірити.

Еліза й Селена перезирнулися. Вони бачили одне в одній те саме: страх. І рішучість.

— Ми готові, — сказала Еліза.

— Готові, — підтвердила Селена.

---

Частина перша: Світ Снів

Розділ 1. Портал

На світанку вони стояли біля брами академії. Їх проводжали всі: Астраель і Ліна, Уріель і Mipa з маленьким Аріаном на руках, Відія й Нокс з Естель, яка вже починала ходити, Оскар, Кіран, Селеста, Кай, Дороті, Ромео, Камелія, Амілія, Еліара.

— Будьте обережні, — сказала Ліна, обіймаючи обох доньок.

— Ми будемо, — пообіцяла Еліза.

— І повертайтеся швидко, — додав Астраель, притискаючи їх до себе.

— Ми повернемося, — сказала Селена.

Вона простягнула руку до порталу — і він відкрився. Сріблясто-блакитне світло залило подвір'я.

Еліза взяла Селену за руку. Вони ступили вперед — і зникли.

Розділ 2. Світ, зітканий зі снів

Вони опинилися в місці, яке було схоже на картину, що ожила.

Усе навколо було трохи розмитим, трохи нечітким — як уві сні. Небо було кольору лаванди, і на ньому пливли хмари, схожі на пухнастих тварин. Земля була м'якою, мов мох, і змінювала колір під їхніми кроками — від ніжно-зеленого до глибокого синього.

Навколо них літали істоти — не птахи, не метелики, а щось середнє. Вони були схожі на крихітних людей із крилами, зітканими з туману. Вони шепотіли щось нечутне — і це шепотіння було схоже на колискову.

— Це прекрасно, — прошепотіла Селена.

— Але щось не так, — Еліза озирнулася. — Ти відчуваєш?

Селена заплющила очі.

— Так. Сни... вони згасають. Ось тут, — вона показала на пляму на землі.

Це була темна пляма — невелика, але вона росла. Там, де вона з'являлася, трава в'янула, а повітря ставало холодним.

— Це кошмар, — сказала Еліза. — Я пам'ятаю таке. У світі колискових теж були кошмари. Мама боролася з ними.

— Твоя мама? — тихо перепитала Селена. Вона знала, що Еліза говорить про свою першу маму — ту, яка померла.

— Так, — Еліза опустила очі. — Вона була хранителькою. І вона вмерла, захищаючи наш світ.

Селена взяла її за руку.

— Тепер ми разом. Ми захистимо цей світ.

Вони пішли вперед, тримаючись за руки.

Розділ 3. Сновидець

У центрі світу вони знайшли вежу.

Вона була зроблена не з каменю, а зі снів — стіни її переливалися, мов мильні бульбашки, і крізь них можна було побачити образи: обличчя, пейзажі, танці.

Біля входу до вежі сидів чоловік. Він був старим — дуже старим. Його волосся було білим, мов сніг, а очі — заплющеними. Він не спав — він просто не міг розплющити очей.

— Хто ви? — запитала Еліза.

— Я — Сновидець, — відповів чоловік. Його голос був тихим, мов шелест сторінок. — Я той, хто створює сни для цього світу. Але я більше не можу.

— Чому? — запитала Селена.

— Бо кошмари поглинають мене, — він показав на свої очі. — Вони тут. Вони не дають мені бачити.

Еліза підійшла ближче. Вона торкнулася його чола — і відчула холод. Такий самий холод, який вона відчувала в світі колискових, коли її мама боролася з темрявою.