КНИГА 14. Частина П'ятнадцята: Серце, що відтануло ❤️

Серце, що відтануло

Присвячується тим, хто чекав на любов надто довго — і нарешті її знайшов

---

Пролог. Самотність фіолетових очей

Відія стояла на даху академії — своєму улюбленому місці, яке вона нікому не показувала. Тут, на самій вершині старої вежі, вітер завжди був сильнішим, а зірки — ближчими. Вона приходила сюди щоночі, коли академія засинала, і дивилася на небо.

Сьогодні їй було особливо самотньо.

Вона бачила, як Астраель і Ліна тримаються за руки. Як Уріель і Mipa крадькома переглядаються. Як Дороті й Ромео, уже сиві, досі танцюють разом, мов юні закохані. Вона бачила любов усюди — і не мала її.

— Ти знову тут, — пролунав голос за спиною.

Відія не обернулася. Вона знала цей голос.

— Ти єдина, хто мене знаходить, — сказала вона.

Алітрея вийшла з тіні — не справжня, а проекція, золота і прозора. Її крила виблискували, мов діаманти.

— Бо я твоя сестра, — Алітрея стала поруч. — Я завжди відчуваю, коли тобі боляче.

— Мені не боляче. Мені просто... порожньо.

— Це теж біль.

Вони стояли мовчки, дивлячись на зірки. Дві сестри — світла й темна. Одна — вічна мандрівниця між світами. Інша — колишня чаклунка, що відбула столітнє покарання.

— Я ніколи не думала, що доживу до такого, — сказала Відія. — Що я стану викладачкою. Що в мене будуть учні. Що мене... поважатимуть.

— Ти заслужила це.

— Заслужила? — Відія гірко засміялася. — Я прокляла ціле місто. Я вбила сотні людей своєю темрявою. Я...

— Ти змінилася, — перебила Алітрея. — Ти спокутувала. Ти допомогла врятувати світи.

— І все одно я самотня, — Відія опустила очі. — Усі навколо знаходять одне одного. А я... я нікому не потрібна.

— Ти потрібна, — Алітрея торкнулася її плеча. — Просто ти ще не зустріла того, хто зможе зрозуміти тебе.

— А хто зможе? — Відія підвела очі. — Хто зможе зрозуміти ту, що була темною чаклункою? Ту, що провела сто років у в'язниці? Ту, що досі носить у собі темряву?

— Той, хто теж носить темряву, — тихо сказала Алітрея. — Але навчився з нею танцювати.

Вона зникла, залишивши по собі лише легкий запах фіалок.

Відія ще довго стояла на даху, дивлячись на зірки. Вона не знала, що доля вже готувала для неї зустріч. Зустріч, яка змінить усе.

---

Частина перша: Поклик із-за меж

Розділ 1. Нова тріщина

Це сталося через місяць після перемоги над Ноксом.

Еліара сиділа в кабінеті, перебираючи папери, коли на столі перед нею спалахнуло світло. Не золоте, як зазвичай, і не фіолетове, як темна магія. Це світло було... срібним. Холодним. Майже місячним.

— Що це? — прошепотіла вона, торкаючись світла.

Перед нею виникло видіння. Вона побачила світ — не схожий на жоден із тих, що вони відвідували раніше. Цей світ був огорнутий вічними сутінками. Небо над ним було фіолетово-сірим, і на ньому не було ні сонця, ні зірок. Лише місяць — величезний, срібний, що займав пів неба.

А на землі, під цим місяцем, танцювали люди. Вони танцювали самотньо — кожен окремо, не торкаючись одне одного. Їхні рухи були прекрасними, але сумними. Їхні обличчя були звернені до місяця, ніби вони благали про щось.

І серед них стояла жінка. Вона була вищою за інших, із довгим срібним волоссям, що спадало до самої землі. Її очі були заплющені, а губи ворушилися, шепочучи щось нечутне.

Жінка розплющила очі — і подивилася просто на Еліару.

— Допоможи, — прошепотіла вона. — Допоможи нам.

Видіння зникло. Еліара важко дихала, тримаючись за край столу.

У двері постукали.

— Заходьте, — сказала вона.

Увійшла Відія. Вона була блідою — блідішою, ніж зазвичай.

— Ти теж бачила? — запитала вона.

— Так, — Еліара кивнула. — Жінку. Срібну. І місяць.

— Це Місячний Світ, — Відія сіла на стілець. — Я чула про нього. Він існує на межі між вимірами. Там живуть ті, хто відмовився від любові.

— Відмовився?

— Так, — Відія опустила очі. — Це світ, де люди бояться кохання. Вони вважають, що любов приносить лише біль. Тому вони танцюють окремо. Завжди окремо.

— Але чому вони кличуть нас?

— Бо вони вмирають, — сказала Відія. — Без любові магія згасає. А без магії згасає життя. Вони на межі зникнення.

Вона підвела очі.

— Я піду туди.

— Ти? — Еліара здивовано подивилася на неї. — Але чому ти?

— Бо я розумію їх, — тихо сказала Відія. — Я теж колись відмовилася від любові. Я теж думала, що вона приносить лише біль. Я теж танцювала сама.

Вона зробила паузу.

— Я хочу показати їм, що можна змінитися.

Розділ 2. Делегація

Еліара зібрала раду.

— Місячний Світ кличе на допомогу, — сказала вона. — Це світ, де люди відмовилися від любові. Вони вмирають. Нам потрібно допомогти їм.

— Я піду, — одразу сказала Відія.

— Я теж, — Уріель вийшов уперед. — Моя вода може пробудити емоції.

— І я, — додала Mipa. — Моя тінь може показати їм, що темрява — це не страшно.

— І я, — Оскар підвівся. — Я знаю, що таке боятися себе.

— І я, — Кіран взяв гітару. — Музика пробуджує серця.

— І ми, — Астраель і Ліна перезирнулися. — Але ми візьмемо Елізу й Селену.

— Дітей? — здивувалася Еліара. — Це може бути небезпечно.