КНИГА 11. Частина Дванадцята :Весільний танець.

Весільний танець

Присвячується тим, хто знайшов одне одного крізь зірки, крізь страх, крізь час

---

Пролог. Запрошення

Запрошення були розіслані за місяць до весілля.

Ромео особисто намалював кожне — на цупкому папері кольору слонової кістки, із золотими зірками й срібними квітами, що перепліталися в танці. Текст був написаний каліграфічним почерком, якому його навчила Дороті багато років тому:

«Астраель і Ліна запрошують вас розділити радість їхнього союзу. Весільний танець відбудеться в Академії Чарівного Танцю "Elidanse" в перший день нової весни. Просимо прибути з відкритим серцем і готовністю танцювати до світанку».

Запрошення отримали всі: мешканці Німбурга, учні академії, викладачі, друзі з далеких міст. Навіть Мара з Ордіса отримала своє — через портал, який тимчасово відкрили спеціально для цього. Навіть Марцелла з Люміара — світу, що тільки-но почав оживати.

Астраель стояв біля вікна своєї кімнати й дивився, як останні запрошення розлітаються з рук Дороті, мов метелики. Вони справді літали — магія музики перетворювала папір на живих створінь, що знаходили адресатів за покликом серця.

— Ти хвилюєшся? — запитав Кіран, який сидів на підвіконні з гітарою.

— Трохи, — зізнався Астраель. — Не через весілля. Через... усе інше.

— Що саме?

— Я не знаю, — Астраель подивився на свої руки. Зірки на його шкірі світилися м'яко, спокійно. — Просто відчуття. Ніби щось чекає.

— Це називається «передчуття щастя», — Кіран усміхнувся. — Ти просто не звик до нього.

— Можливо, — Астраель усміхнувся у відповідь. — Можливо.

Але десь глибоко всередині він знав: весілля — це не фінал. Це лише початок.

---

Частина перша: Приготування

Розділ 1. Сукня

Ліна стояла перед дзеркалом у кімнаті Амілії й не могла повірити власним очам.

Сукня була прекрасною. Її створила Селеста — не з тканини, а з ілюзій, які стали реальністю завдяки темній магії та світлу. Вона була білою, але не просто білою — вона виблискувала, мов зоряне небо. Кожен рух Ліни пробуджував на тканині нові сузір'я. А на плечі, там, де в Астраеля сяяли зірки, була вишита маленька камелія — фіолетова з золотим краєм.

— Вона... вона неймовірна, — прошепотіла Ліна.

— Ти неймовірна, — відповіла Амілія, поправляючи шлейф. — Я пам'ятаю, як ти вперше прийшла до академії. Ти боялася зробити навіть один крок.

— А тепер я танцюю, — Ліна всміхнулася. — І виходжу заміж.

— За зоряного танцівника, — додала Камелія, яка сиділа в кутку з чашкою чаю. — Моя онука — дружина нащадка Відії. Хто б міг подумати?

— Я не онука, — Ліна засміялася. — Ви мені як... як пра-пра-пра...

— Не нагадуй про вік, — Камелія жартома насупилася. — Мені досі сто шістнадцять у душі.

У кімнату зазирнула Дороті. Вона була в яскраво-червоній сукні (бо «на весіллі не можна бути в жовтому, це затьмарює наречену»).

— Дівчата, там наречений уже танцює від хвилювання. Буквально. Кай сповільнив час, щоб він не зруйнував академію.

— Що? — Ліна кинулася до дверей, але Амілія її зупинила.

— Зачекай. Є ще одна річ.

Вона дістала зі старої скриньки маленьку брошку — ноту, обплетену камелією.

— Це належало моїй матері. А їй — її матері. І так далі, аж до Алітреї. Тепер вона твоя.

Ліна взяла брошку тремтячими руками.

— Я не гідна...

— Гідна, — твердо сказала Амілія. — Ти — моя наступниця. Ти — та, хто понесе магію далі. Носи це з гордістю.

Вона приколола брошку до сукні Ліни. І в ту ж мить квіти в усій кімнаті розкрилися — навіть ті, що не цвіли роками.

Розділ 2. Костюм

Астраель стояв перед дзеркалом у кімнаті Кая й не знав, що робити з краваткою.

— Я не вмію, — сказав він безпомічно. — У світі зірок не було краваток.

— У світі зірок не було багато чого, — Кай узяв краватку й почав зав'язувати її спокійними, точними рухами. — Але ти вчишся.

Костюм Астраеля був темно-синім, майже чорним, із вишитими срібними нитками, що створювали візерунок сузір'їв. На плечі сяяла маленька брошка — зірка, яку Ліна подарувала йому напередодні.

— Як ти почуваєшся? — запитав Кай.

— Ніби я от-от вибухну зірками, — чесно відповів Астраель.

— Це нормально. Я пам'ятаю, як Дороті й Ромео одружувалися. Ромео тоді грав на скрипці так, що вікна дзвеніли. А Дороті сміялася й казала, що це найкраща музика в її житті.

— А ти? — Астраель подивився на Кая. — Ти колись думав про... про це?

Кай замовк. Його різнокольорові очі дивилися кудись удалину — туди, де багато років тому жила Елара.

— Я кохав, — тихо сказав він. — І втратив. Але це не означає, що я не вірю в кохання. Навпаки. Саме тому я знаю, наскільки воно цінне.

Він поклав руку на плече Астраеля.

— Бережи її. Бережи те, що маєш. Бо час... час не завжди можна сповільнити.

Астраель кивнув.

— Я берегтиму.

Розділ 3. Квіти для сестри

Уріель сидів у саду, біля могили Аріель.

Він приходив сюди щодня. Іноді — щоб поговорити. Іноді — щоб помовчати. Сьогодні він прийшов із букетом.

— Тут скоро буде весілля, — сказав він, кладучи квіти на могилу. — Астраель і Ліна. Вони кохають одне одного. Я радий за них.

Він замовк, дивлячись на паростки, що виросли з насіння, посадженого Ліною. Вони вже не були паростками — вони стали кущами, вкритими сріблястими квітами.