КНИГА 10. Частина Одинадцята: Танець Розбитих Дзеркал

Присвячується тим, хто втрачав — і знаходив сили танцювати далі

---

Пролог. Тріщина, що плаче

Нова тріщина з'явилася не на обрії, як попередні. Вона відкрилася просто в саду академії, серед сріблястих квітів, принесених з Ордіса.

Еліара побачила її першою. Вона вийшла в сад на світанку, щоб politicalти квіти — це стало її ранковим ритуалом після того, як Ліна посадила тут насіння. Але замість звичного сріблястого сяйва вона побачила темну щілину в повітрі, що пульсувала, наче відкрита рана.

І з цієї рани линув звук.

Це був не просто звук. Це був плач — тихий, безнадійний, сповнений такого болю, що Еліара відчула, як сльози самі котяться по її щоках. Вона не знала, хто плаче. Але вона знала, що цей хтось потребує допомоги.

— Знову, — прошепотіла вона, торкаючись тріщини. — Знову кличе.

Вона розіслала поклик. І вони почали збиратися.

---

Частина перша: Світ, що розколовся

Розділ 1. Рада

Цього разу рада зібралася не в круглій залі, а просто в саду, навколо тріщини. Вона все ще пульсувала, і плач не стихав — тихий, рівномірний, виснажливий.

— Я ніколи не чула такого звуку, — сказала Відія. Її фіолетові очі були темнішими, ніж зазвичай. — Це не просто біль. Це... відчай.

— Я бачу часові лінії, — Кай стояв поруч, заплющивши очі. — Вони рвуться. Там, за тріщиною, час розпадається на шматки. Світ, який кличе нас... він помирає.

— Тоді ми мусимо поспішати, — сказала Еліара.

Вона подивилася на шістку молодих магів, які стояли поруч. Астраель, Ліна, Кіран, Оскар, Аріель, Уріель. Вони вже пройшли через один портал, пробудили один світ. Але цього разу все було інакше.

— Я піду з вами, — сказала Еліара.

— Але ж ви — директриса, — заперечила Ліна. — Хто керуватиме академією?

— Камелія, — Еліара подивилася на свою попередницю. — Ви впораєтеся?

— Завжди, — відповіла Камелія. — Але чи ти впевнена? Ти потрібна тут.

— Там, — Еліара показала на тріщину, — хтось плаче. Я не можу ігнорувати це.

— Тоді я теж іду, — сказала Відія. — Якщо там є темрява, я можу бути корисною.

— І я, — додав Кай. — Якщо час розпадається, потрібен той, хто вміє з ним працювати.

Еліара кивнула.

— Тоді нас дев'ятеро. Цього досить.

Вона подивилася на тріщину. Плач ставав гучнішим.

— Ми йдемо, — сказала вона. — Тримайтеся.

Розділ 2. Світ уламків

Вони вийшли з порталу на поверхню, що тріскалася під ногами.

Небо було не сірим, як в Ордісі, і не золотим, як в Етерії. Воно було... відсутнім. Замість неба над ними висіла порожнеча — чорна, беззоряна, безмежна. А земля під ногами була вкрита уламками дзеркал.

Тисячі дзеркальних осколків відбивали світло, якого не було. І в кожному осколку Ліна побачила обличчя.

— Тут люди, — прошепотіла вона, нахиляючись до одного з уламків. Він був завбільшки з долоню, і в ньому відбивалося жіноче обличчя — молоде, прекрасне, застигле в крику.

— Вони всередині? — запитав Астраель, опускаючись на коліна поруч із нею.

— Я не знаю, — Ліна торкнулася осколка. Він був холодним, але коли її пальці доторкнулися до поверхні, обличчя в дзеркалі на мить ожило. Жінка подивилася на Ліну — і беззвучно заплакала.

— Вона жива, — видихнула Ліна. — Усі вони живі. Вони... замкнені всередині.

— Хто це зробив? — запитав Оскар. Його тінь неспокійно коливалася, відчуваючи небезпеку.

— Я, — пролунав голос.

Вони обернулися. З темряви вийшла постать.

Це була жінка — висока, струнка, з волоссям кольору попелу. Її очі були такими ж сірими, як у Ліни, але в них не було життя — лише порожнеча. Вона була вдягнена в сукню, зшиту з дзеркальних осколків, і кожен її крок створював мелодію — не музику, а скрегіт скла.

— Я — Марцелла, — сказала вона. — Остання танцівниця цього світу. І це, — вона обвела рукою навколо, — моє творіння.

— Ви замкнули людей у дзеркалах? — Аріель стиснула кулаки. — Навіщо?

— Щоб урятувати їх, — Марцелла подивилася на неї, і в її очах промайнуло щось схоже на біль. — Цей світ колись був прекрасним. Тут танцювали. Тут любили. Але потім прийшла Пустка — не та, яку ви знаєте, а інша. Тиша. Вона поглинала все: звуки, кольори, емоції. Я не могла зупинити її. Але я могла сховати тих, кого любила.

— У дзеркалах? — перепитав Уріель.

— Дзеркала — це єдине, що Тиша не могла зруйнувати, — Марцелла опустила очі. — Вони відбивають. Вони пам'ятають. Я замкнула всіх, кого змогла, у дзеркалах, щоб зберегти їх. Але тепер... тепер я не можу їх звільнити.

— Чому? — запитала Еліара, виходячи вперед.

— Бо мій танець був танцем відчаю, — Марцелла підвела очі, і в них стояли сльози. — Я танцювала сама. А для того, щоб зруйнувати закляття, потрібен дует. Потрібна любов. А в мене... у мене більше нікого немає.

Вона подивилася на Астраеля й Ліну, які стояли поруч.

— Ви прийшли разом, — сказала вона. — Можливо, ви зможете зробити те, чого не змогла я.

---

Частина друга: Танець двох

Розділ 3. Підготовка

Марцелла відвела їх до єдиної вцілілої будівлі в цьому світі — старого театру, схожого на той, що був в Ордісі, але зруйнованого майже вщент. Тут, серед уламків сцени, вона жила останні роки — чи століття, вона не пам'ятала.

— Час тут тече інакше, — пояснила вона. — Я не знаю, скільки минуло.