КНИГА 8. Частина Дев'ята: Танцівник із Зірок

Присвячується тим, хто приходить іздалеку, щоб знайти себе

---

Пролог. Пробудження

Він не пам'ятав свого імені.

Він не пам'ятав, звідки прийшов і скільки часу провів у темряві. Він знав лише одне: танець. Танець, що був вплетений у кожну клітину його тіла, у кожну думку, у кожен подих. Він танцював навіть тоді, коли лежав нерухомо, — бо всередині нього безперервно звучала музика.

Він розплющив очі. Навколо нього були зірки — не ті, що на небі, а справжні, живі, пульсуючі. Вони оточували його, мов кокон, і він відчував, як їхнє світло проникає крізь шкіру.

— Ти готовий, — пролунав голос. Він лунав не ззовні, а зсередини, ніби самі зірки говорили з ним.

— До чого? — запитав він, хоча його губи не ворушилися.

— Знайти своє ім'я. Знайти свій танець. Знайти тих, хто чекає.

Кокон із зірок почав розкриватися. Він побачив удалині світло — тепле, золоте, живе. Світло кликало його.

Він зробив крок. Потім іще один. Іще.

Кожен крок був танцем. Кожен рух створював навколо нього нові зорі.

Він не знав, куди йде. Але знав, що його чекають.

---

Частина перша: Шлях до Німбурга

Розділ 1. Подорожній

Ліна стояла біля воріт академії, коли побачила його вперше.

Був пізній вечір, сонце майже сіло, і небо над Німбургом набуло глибокого фіолетового відтінку. Ліна тільки-но закінчила тренування — Амілія вчила її нового адажіо, і квіти навколо ще не зів'яли.

Він з'явився з темряви. Не вийшов із брами — просто виник із повітря, ніби зіткався із сутінків. Він був високим, худорлявим, із волоссям кольору срібла, що спадало на плечі. Його очі були фіолетовими, як у Відії, але в них сяяли золоті іскри. А на його шкірі — на руках, на шиї, на обличчі — світилися крихітні зірочки, що пульсували в такт серцю.

— Хто ти? — прошепотіла Ліна.

Він подивився на неї — довгим, пильним поглядом.

— Я не знаю, — відповів він. Його голос був тихим, мелодійним, ніби нота, що тремтить у повітрі. — Я шукаю своє ім'я.

— Ти... ти маг?

— Я танцівник, — сказав він. — Принаймні, я так думаю.

Він зробив крок — і навколо його ноги спалахнули крихітні зірки. Ліна відсахнулася, але не від страху — від подиву.

— Тобі потрібно до академії, — сказала вона. — Там тобі допоможуть.

— Академія? — він схилив голову набік. — Так. Це слово знайоме.

Ліна простягнула йому руку.

— Я Ліна. Я студентка. Ходімо зі мною.

Він подивився на її долоню, потім на її обличчя. І взяв її за руку.

У ту ж мить Ліна відчула, як крізь неї проходить хвиля тепла. Її пальці засвітилися, і навколо них обох розквітли квіти — білі камелії з фіолетовими краями.

— Ти теж танцюєш, — сказав він. — Я відчуваю.

— Я тільки вчуся, — відповіла Ліна.

— Усі вчаться, — він уперше всміхнувся. — Навіть зірки.

Розділ 2. Рада

Еліара зібрала раду в круглій залі.

Там були всі: Камелія (яка саме повернулася з подорожі), Амілія, Есме, Відія, Кай, Дороті, Ромео, Селеста, Mipa. І нові викладачі — Кіран, який тепер вів музику для молодших курсів, Оскар, який допомагав у «Майстерні Тіні», близнюки Аріель і Уріель, які тренували дуетні виступи.

А в центрі зали стояв незнайомець. Він дивився на всіх спокійно, без страху, і його зоряна шкіра виблискувала у світлі люстр.

— Хто він? — запитала Камелія, роздивляючись гостя.

— Ми не знаємо, — відповіла Еліара. — Він з'явився біля воріт учора ввечері. Ліна знайшла його.

— Я відчуваю в ньому магію, — сказала Відія, підходячи ближче. — Але це не темна магія. І не світла. Це щось... інше.

— Зоряна магія, — промовив Кай. Він пильно дивився на незнайомця своїми різнокольоровими очима. — Я читав про це в старих книгах Антоніо. Кажуть, існує третій вимір — не світ людей, не світ фей, а світ зірок. Там живуть істоти, зіткані з чистого світла. Вони рідко спускаються сюди.

— Але він не схожий на істоту з чистого світла, — зауважила Есме. — У ньому є темрява. Подивіться на його очі — вони фіолетові, як у тебе, Відіє.

— Можливо, він — суміш, — припустила Селеста. — Як я. Як Еліара. Як Оскар.

— Я не знаю, хто я, — заговорив незнайомець. — Я пам'ятаю лише танець. І зірки. І голос, який сказав мені знайти тих, хто чекає.

— Хто чекає? — перепитала Амілія.

— Я не знаю. Але коли я побачив це місто, я відчув... що я вдома.

У залі запала тиша.

— Він залишиться, — вирішила Еліара. — Ми допоможемо йому згадати. А поки що... дамо йому ім'я.

— Астраель, — раптом сказала Ліна, яка стояла в кутку. Усі подивилися на неї. — Це означає «зоряний». Я читала в книзі.

Незнайомець подивився на Ліну й усміхнувся.

— Астраель, — повторив він. — Мені подобається.

Розділ 3. Уроки для зоряного

Астраель виявився найдивнішим студентом в історії академії.

Він не знав елементарних речей — як тримати ложку, як зав'язувати шнурки, як відчиняти двері. Але коли справа доходила до танцю, він рухався так, ніби народився на сцені.

Його танець був неземним. Він не належав до жодного стилю — класика, брейк-данс, танго, вальс — усе зливалося в єдиний потік. Коли він танцював, навколо нього спалахували крихітні зірки, а повітря наповнювалося музикою, яку не грав жоден інструмент.

— Він неймовірний, — прошепотів Кіран, спостерігаючи за Астраелем на занятті. — Його танець — це музика сама по собі.