КНИГА 4. Частина шоста: Знак Терну

Присвячується тим, хто носить темряву в собі — і обирає світло

---

Пролог. Тінь у крові

Вона народилася під час затемнення.

Коли місяць закрив сонце, і світ на кілька хвилин занурився в сутінки, у маленькому селищі на кордоні з Німбургом пролунав перший крик немовляти. Акушерка, яка приймала пологи, зблідла, побачивши знак на плечі дівчинки — перевернуту ноту, обплетену колючим терном.

— Це поганий знак, — прошепотіла вона матері. — Дитина позначена темрявою.

Мати, виснажена після пологів, лише похитала головою.

— Це просто родимка. Нічого більше.

Але минали роки, і родимка не зникала. Вона росла разом із дівчинкою, змінюючи форму, — терни ставали гострішими, нота — виразнішою. А коли Еліарі виповнилося сім, вона вперше станцювала.

Це сталося випадково. Вона гралася на лузі, наспівуючи мелодію, яку ніхто її не вчив. Її ноги самі почали рухатися — спочатку незграбно, а потім дедалі впевненіше. І навколо неї почали в'янути квіти.

— Мамо! — закричала вона, тікаючи з лугу. — Мамо, квіти померли!

Мати вибігла на подвір'я й побачила слід із зів'ялих пелюсток, що тягнувся за донькою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Тільки не це.

Вона знала цей знак. Її бабуся колись розповідала легенди про темну магію танцю, про чаклунку Відію, про прокляття Німбурга. Але вона сподівалася, що все це — лише казки.

Того ж вечора вона спалила всі книжки про танці, які були в домі.

— Ти більше ніколи не будеш танцювати, — сказала вона доньці. — Чуєш? Ніколи.

— Але чому?

— Бо твій танець приносить смерть.

Тієї ночі Еліара довго плакала, але на ранок вирішила: вона навчиться контролювати свій дар. Вона не буде руйнувати. Вона буде творити.

Минуло десять років. Дівчинка виросла, але заборона матері не зникла. І тоді Еліара втекла.

До Німбурга.

До академії.

До своєї долі.

---

Частина перша: Нова кров

Розділ 1. Ворота, що впізнають

Брама Академії Чарівного Танцю «Elidanse» здригнулася, коли Еліара торкнулася її.

Дівчина відсахнулася. Вона чула легенди про те, що брама впізнає магію, але не очікувала, що це станеться з нею. Метал під її пальцями потеплішав, і ковані візерунки засвітилися м'яким фіолетовим світлом.

— Цікаво, — пролунав голос. — Давно я не бачив такого відгуку.

Еліара обернулася. За її спиною стояв чоловік із різнокольоровими очима — одним синім, мов небо, і другим сріблястим, наче місяць. Він був високим, струнким, із попелясто-сивим волоссям, зібраним у низький хвіст.

— Я... я просто хотіла вступити до академії, — сказала Еліара, опускаючи очі.

— І ти вступиш, — чоловік підійшов ближче. — Мене звати Кай. Я викладач хореографії часу. А тебе?

— Еліара.

— Гарне ім'я, — Кай ледь помітно усміхнувся. — Воно означає «світло» однією з давніх мов. Але твоя магія... — він на мить замовк, вдивляючись у неї. — Твоя магія не лише світла.

Еліара відчула, як щоки спалахнули.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Саме тому я тут. Я хочу навчитися контролювати її.

Кай кивнув.

— Тоді ходімо. Я відведу тебе до директриси.

Вони пішли через подвір'я. Еліара роззиралася на всі боки, намагаючись запам'ятати кожну деталь. Академія була прекрасною — старовинні будівлі, увиті плющем, клумби з квітами, що, здавалося, світилися зсередини, фонтани, що грали тиху мелодію.

Студенти, що траплялися їм на шляху, були вдягнені в найрізноманітніший одяг — жодної однакової форми. Хтось грав на гітарі, хтось танцював просто посеред доріжки, хтось сидів на траві з книжкою.

— Тут усе таке... живе, — видихнула Еліара.

— Це магія, — пояснив Кай. — Вона пронизує все. Ти теж відчуєш це, коли почнеш навчання.

Вони підійшли до головного входу — високих дубових дверей, прикрашених різьбленням у вигляді нот і квітів. Кай штовхнув їх, і вони відчинилися без жодного звуку.

— Директриса Есме чекає на тебе, — сказав він. — Я повідомив їй про твій прихід.

— Як? Ви ж були зі мною весь час.

Кай торкнувся своєї скроні.

— Магія часу дозволяє надсилати повідомлення в минуле. Вона знала про тебе ще до того, як ти підійшла до брами.

Не сказавши більше ні слова, він розвернувся й пішов геть, залишивши Еліару перед дверима кабінету директриси.

Дівчина глибоко вдихнула й постукала.

— Заходь, — пролунав м'який голос.

У кабінеті було світло й затишно. Великі вікна виходили на внутрішній сад, де цвіли камелії. На стінах висіли картини — портрети людей і фей, що танцювали. А за столом сиділа жінка.

Вона була... незвичайною. Висока, струнка, із довгим темним волоссям і сірими очима, що здавалися майже срібними. Але найдивнішим було те, що її тінь — звичайна тінь на підлозі — ледь помітно рухалася, хоча директриса сиділа нерухомо.

— Вітаю, Еліаро, — сказала жінка. — Я Есме, директриса «Elidanse». Прошу, сідай.

Еліара сіла на край стільця, нервово стискаючи долоні.

— Ви знаєте, хто я? — тихо запитала вона.

— Так, — Есме подивилася на неї уважно. — Я знаю, що ти — носій темної крові. Знаю, що твій танець може руйнувати. І знаю, що ти втекла з дому, щоб навчитися контролювати свій дар.

— Звідки?..

— Я відчула тебе ще до того, як ти перетнула кордон Німбурга, — пояснила Есме. — Розумієш, я сама маю темну кров. І світлу водночас. Тому я можу відчувати таких, як ти.