КНИГА 2 . Частина четверта : Тінь, що танцює

Книга друга: Тінь, що танцює

Пролог. Ув’язнена

У вимірі фей не було ні сонця, ні місяця — лише вічне сріблясте сяйво, що лилося невідомо звідки. Тут час плив інакше: повільно, тягуче, мов крапля меду, що скочується по склу. Відія стояла біля кришталевої стіни своєї в’язниці й дивилася в порожнечу.

Сто років.

Сто років без магії. Сто років без танцю. Для феї, чиє життя тривало тисячоліття, це був лише відрізок — але для її гордині це була вічність.

— Ти дивишся в нікуди, сестро, — пролунав голос за спиною.

Відія не обернулася. Вона знала цей голос — Алітрея іноді навідувала її. Не як ворог, а як сестра, що досі сподівалася на каяття.

— Чого тобі? — сухо запитала Відія.

— Я принесла новини зі світу людей.

— Мені байдуже.

— Невже? — Алітрея підійшла ближче. Її крила виблискували, наче діаманти. — Академія процвітає. Камелія стала чудовою директрисою. Магія танцю повернулася.

Відія різко обернулася. Її фіолетові очі спалахнули люттю.

— Ти прийшла познущатися?

— Я прийшла, бо вірю, що в тобі ще є світло, — тихо відповіла Алітрея. — Але ти мусиш знати: у світі людей з’явилася нова загроза. Хтось знайшов твій старий щоденник.

Обличчя Відії здригнулося.

— Мій щоденник? Він був знищений!

— Ні. Він був схований у підземеллях Німбурга. І той, хто знайшов його, почав вивчати темну магію танцю. Магію, яку створила ти.

Уперше за довгий час на губах Відії з’явилася посмішка — холодна, гостра, мов лезо.

— Отже, моя спадщина живе.

— Це не спадщина, це отрута, — сказала Алітрея. — І якщо той, хто знайшов щоденник, доведе розпочате до кінця, він зможе зруйнувати не лише Німбург, а й відкрити портал сюди.

— І що тоді? — Відія схилила голову набік.

— Тоді твоє ув’язнення закінчиться. Але не так, як ти сподіваєшся. Темна магія знищить і тебе.

Відія нічого не відповіла. Вона лише відвернулася до кришталевої стіни й заплющила очі.

Але в її серці вперше за багато років зажевріла надія.

Десь там, у світі людей, її спадщина прокидалася.

Розділ 1. Нова студентка

Вересневий ранок у Німбурзі був напрочуд теплим. Після зняття прокляття місто розквітло: на вулицях з’явилися квіткові ятки, відчинилися кав’ярні, а головне — сюди знову почали приїжджати люди з усього світу.

Камелія стояла біля вікна свого кабінету й дивилася, як на подвір’я академії заходять нові студенти. Їх було багато — набагато більше, ніж торік. Магія приваблювала.

— Директрисо, — у дверях з’явилася Дороті, цього разу в яскраво-бірюзовій сукні з вишитими на ній нотами. — Там Антоніо привів якусь дівчинку. Каже, тобі треба поглянути.

— Щось серйозне?

— Не знаю. Але в Антоніо таке обличчя, ніби він побачив привида.

Камелія швидко спустилася до бібліотеки. Антоніо стояв біля столу, а поруч із ним сиділа худорлява дівчинка років дванадцяти. У неї було темне волосся, заплетене в дві коси, й великі сірі очі, що здавалися надто дорослими для її віку.

Вона не була схожа на інших студентів. У ній відчувалося щось... темне.

— Ось вона, — Антоніо кивнув на дівчинку. — Пані Камеліє, дозвольте представити — Есме.

— Есме? — Камелія підійшла ближче. — Звідки ти?

— Я не знаю, — голос дівчинки був тихим, але твердим. — Я виросла в сиротинці в сусідньому місті. Мене знайшли немовлям біля воріт Німбурга.

— Біля воріт Німбурга? — перепитала Камелія. — Це неможливо. До зняття прокляття ніхто не міг ані увійти, ані вийти.

— Отож-бо, — Антоніо потер підборіддя. — Її знайшли за день до того, як ви зруйнували прокляття. Наче вона чекала.

Камелія відчула легкий холодок. Вона глянула на Есме уважніше.

— Ти танцюєш?

— Я... не знаю, — Есме опустила очі. — Мені іноді сняться танці. Але це страшні сни. У них я танцюю сама, у темряві, і навколо мене все в’яне.

Дороті, яка стояла в дверях, тихо охнула.

— Це схоже на...

— Темну магію, — закінчила Камелія. — Антоніо, ти думаєш те саме, що й я?

Старий бібліотекар кивнув.

— Я провів дослідження. У старих записах є згадка про те, що Відія колись створила власний танець — Танець В’янення. Він був протилежністю Великого Танку. І вона навчила його кількох своїх послідовників. Можливо...

— Можливо, Есме — нащадка одного з них? — припустив Ромео, який непомітно увійшов до бібліотеки.

— Або навіть більше, — сказав Кай, що з’явився слідом за ним. Він пильно подивився на дівчинку своїми різнокольоровими очима. — Я бачу навколо неї часові лінії. Вони сплутані. Частина з них веде в минуле, якого не повинно бути.

— Що це означає? — запитала Камелія.

— Це означає, що хтось навмисне змінив її долю, — відповів Кай. — Хтось, хто володіє магією часу. Або... магією темряви.

У бібліотеці запала тиша.

Есме підвела очі на Камелію. У них стояли сльози.

— Я не хочу бути злою, — прошепотіла вона. — Я хочу танцювати, як ви. Я хочу, щоб навколо мене квітли квіти, а не в’янули.

Камелія опустилася навколішки перед дівчинкою й взяла її за руки.

— Ти не зла, — сказала вона м’яко. — Ти просто маєш дар, якого не просила. Але ми допоможемо тобі. Ми навчимо тебе світлої магії.

— Це може бути небезпечно, — застеріг Антоніо. — Якщо вона справді нащадка темної лінії...

— Тим більше вона потребує нашої допомоги, — твердо сказала Камелія. — Я не дозволю, щоб ще одна дитина стала жертвою Відії.