Частина третя: Танець, що ламає кайдани

Розділ 10. Великий Танок

Темрява насувалася з усіх боків. Вона не була схожа на звичайну ніч — радше на живу істоту, що дихала, пульсувала й прагнула поглинути все навколо. Газові ліхтарі на площі гасли один за одним, ніби хтось невидимий задував їхнє полум'я.

Посеред цього мороку стояла Відія.

Вона була прекрасною й жахливою водночас. Висока, струнка, у сукні, що здавалася зітканою з фіолетового туману. Її волосся струменіло за спиною, наче крила кажана. А очі... очі палали холодним фіолетовим вогнем.

— Я чекала на це століттями, — промовила вона, і її голос прокотився площею, мов грім. — Ти думаєш, що п'ятеро дітей і одна колишня балерина можуть мене зупинити?

— Ми не діти, — відповіла Камелія, виходячи вперед. — Ми — спадкоємці магії, яку ти намагалася знищити.

Відія розсміялася. Її сміх був схожий на дзвін розбитого скла.

— Ти навіть не знаєш, що таке справжня магія, маленька камеліє. Ти бачила лише її крихти. А я пам'ятаю часи, коли танець міг створювати світи й руйнувати їх.

— Тому ти й зруйнувала цей світ? — озвалася Амілія, стаючи поруч із донькою. — Через заздрість?

Обличчя Відії спотворилося гнівом.

— Ти не знаєш, про що говориш! Алітрея отримала все! Любов, визнання, магію. А я... я була лише тінню своєї сестри. Завжди другою. Завжди в тіні.

— І тому ти перетворила ціле місто на в'язницю? — спитала Дороті. — Це ж безглуздо!

— Досить! — Відія змахнула рукою, і хвиля темряви вдарила в бруківку, розколюючи каміння. — Ви не розумієте. І ніколи не зрозумієте. А тепер — час закінчити цю гру.

Вона підняла руки, і з темряви почали виповзати тіньові слуги. Сотні їх. Вони були схожі на спотворені відображення танцівників — силуети з довгими кінцівками, що рухалися ривками, ламано, моторошно.

— Тримайте коло! — гукнула Амілія. — Не розривайте його, хоч би що сталося!

П'ятеро героїв стали пліч-о-пліч. Амілія на чолі, Камелія праворуч, Дороті ліворуч, Ромео й Кай позаду. Вони взялися за руки, і в ту ж мить символи стихій спалахнули навколо них на бруківці.

— Починаємо! — скомандувала Камелія.

Першим вступив Ромео. Він підніс чарівну скрипку до плеча, і срібні струни заспівали. Мелодія була давньою — тією самою, що лунала зі скриньки Амілії. Вона піднімалася над площею, і там, де проходили її звукові хвилі, тіньові слуги починали тремтіти.

Дороті сіла за старе фортепіано, що стояло на площі біля фонтану. Вона не знала, звідки воно тут узялося — можливо, його створила сама магія міста. Її пальці торкнулися клавіш, і звуки фортепіано вплелися в мелодію скрипки, створюючи єдине полотно.

Кай почав танцювати. Його брейк-данс був блискавичним — оберти, стрибки, завмирання. Навколо нього формувалася срібляста сфера, яка сповільнювала рух тіней, роблячи їх повільними й незграбними.

— Тепер ми! — гукнула Амілія до Камелії.

Мати й донька почали танцювати разом. Амілія вела — її рухи були плавними, витонченими, сповненими досвіду й сили. Камелія повторювала за нею, додаючи свою юну енергію, свій вогонь. Чарівні пуанти на її ногах світилися дедалі яскравіше, залишаючи на бруківці сліди чистого світла.

Вони танцювали класичний балет — арабески, пліє, фуете. Кожен рух створював нову хвилю світла, що відганяла темряву. Тіньові слуги відступали, шиплячи, як розпечене залізо під водою.

— Ви не зупините мене! — закричала Відія, і її голос зірвався на вереск. — Я віддала все, щоб отримати цю силу! Я не дозволю вам зруйнувати моє прокляття!

Вона почала танцювати свій власний танець. Це було щось неймовірне — суміш усіх стилів одразу, але спотворена, викривлена. Її рухи були різкими, болючими, ніби вона ламала власне тіло. І з кожним її рухом темрява ставала густішою.

Тіньові слуги почали об'єднуватися. Вони зливалися в одну величезну фігуру — тіньового велетня, що височів над площею, затуляючи місяць.

— Оце так... — прошепотіла Дороті, не припиняючи грати.

— Не зупиняйтеся! — гукнув Антоніо, що стояв на краю площі. — Ви майже досягли кульмінації!

І справді — музика ставала гучнішою. Ромео грав, заплющивши очі, і з його скрипки линули не просто звуки, а потоки срібного світла. Дороті вкладала в клавіші всю свою енергію, і фортепіано вібрувало, наче живе. Кай танцював на межі можливостей, і його сфера часу розширювалася, охоплюючи всю площу.

А Камелія з Амілією танцювали свій дует. Вони рухалися синхронно, ніби були одним цілим. Їхні серця билися в одному ритмі. Їхні душі зливалися в танці.

І раптом Камелія зрозуміла.

— Мамо! — вигукнула вона. — Ми мусимо додати всі стилі! Не лише балет!

— Ти права! — Амілія зупинилася на мить. — Усі — міняємо стиль!

Вона перейшла на танго — пристрасне, вогняне. Її рухи стали різкішими, чіткішими. Навколо неї спалахували язики справжнього полум'я.

Камелія підхопила цей ритм. Вона танцювала фламенко, вибиваючи каблуками пуантів іскри з бруківки. Потім — вальс, легкий і повітряний, що піднімав її над землею. Потім — контемпорарі, вільний танець душі.

Дороті, не припиняючи грати, теж почала рухатися. Її тіло хиталося в такт музиці, і вона виконувала елементи хіп-хопу, які колись вивчила. Її рухи були потужними, земними, і навколо неї вібрувала сама бруківка.

Ромео грав і танцював водночас. Його танець був схожий на політ — він кружляв із скрипкою, і повітря навколо нього мерехтіло.

Кай виконував найскладніші елементи брейк-дансу, і час навколо нього то прискорювався, то сповільнювався, створюючи захисний бар'єр.