Частина друга : Танець крізь темряву

Розділ 6. Стихія часу

Минуло три дні. Три дні виснажливих тренувань у круглій залі під сузір’ями. Камелія вже могла викликати легке світіння на кінчиках пальців, коли танцювала класичне па-де-де. Дороті навчилася грати на фортепіано так, що музика буквально змушувала свічки спалахувати. А Ромео відкрив у собі здатність бачити мелодії — він казав, що це схоже на кольорові стрічки, які пливуть у повітрі.

Але Антоніо хмурився дедалі більше.

— Надто повільно, — казав він. — Відія не чекатиме. Її тіньові слуги стають сильнішими щодня.

І ось на четвертий ранок усе змінилося.

Камелія йшла коридором до їдальні, коли раптом відчула дивну вібрацію. Повітря навколо неї загусло, ніби вона потрапила в желе. Кроки сповільнилися. Власне серцебиття стало глухим і розтягнутим.

А потім вона побачила його.

У кінці коридору стояв юнак, якого вона ніколи раніше не зустрічала в академії. Високий, худорлявий, із попелясто-сивим волоссям, що спадало на плечі. Він був одягнений не в сіру форму, а в чорний костюм із білою сорочкою. І він танцював. Його рухи були різкими, ламаними — брейк-данс, але якийсь нелюдський. Кожен оберт створював навколо нього хвилі, що спотворювали реальність.

Час сповільнювався.

Камелія спробувала зробити крок, але ноги не слухалися. Вона була наче муха в бурштині.

— Не намагайся, — промовив юнак, не припиняючи танцю. Його голос звучав ніби здалеку, хоча він був лише за кілька метрів. — Мій танець зупиняє час. Називай мене Кай.

Він зробив останній оберт, завмерши в ефектній позі, і час раптом відновився. Камелія похитнулася, хапаючи ротом повітря.

— Що ти зробив? — видихнула вона.

— Показав тобі, що ти не єдина, хто володіє магією танцю, — Кай підійшов ближче. Його очі були різного кольору: одне синє, мов небо, друге — сріблясте, наче місяць. — Я теж студент цієї академії. Щоправда, вчуся на останньому курсі. І я знаю, хто ти.

— Звідки?

— Моя стихія — час. Я можу бачити не лише теперішнє, а й минуле. Я бачив, як ти прибула до міста. Я бачив твою матір, коли вона ще танцювала тут. І я бачив Алітрею.

Камелія відчула, як кров холоне в жилах.

— Ти на боці Відії? — запитала вона прямо.

Кай розсміявся. Його сміх був сухим, гірким.

— Я не на чиєму боці. Я — спостерігач. Але... — він затнувся. — Останнім часом я бачу майбутнє, яке мені не подобається. Темрява поглинає Німбург. І єдиний спосіб цьому запобігти — допомогти тобі.

— Чому я маю тобі вірити?

— Бо я знаю, як знайти артефакти Алітреї. І без мене ти ніколи не потрапиш у сховище.

У цю мить із сусіднього коридору вибігли Дороті й Ромео.

— Камеліє! — гукнула Дороті. — Ми всюди тебе шукаємо! Антоніо сказав... — вона завмерла, побачивши Кая. — Ой. А це хто?

— Це Кай, — сказала Камелія. — Він каже, що може допомогти.

— Кай? — Ромео насупився. — Я чув про тебе. Тебе називають Привидом Академії. Ти ніколи не виходиш із зали часу.

— Бо мені там комфортніше, — відповів Кай. — У звичайному світі час тече надто швидко. Але зараз не про це. Сьогодні вночі ми йдемо до сховища. Усі четверо.

— Чому вночі? — запитала Дороті.

— Бо вдень Відія бачить усе. А вночі її сила слабшає. Лише на кілька годин. Але цього досить.

Він розвернувся й пішов геть, залишивши по собі ледь помітний сріблястий слід у повітрі.

— І що, ми йому віримо? — прошепотіла Дороті.

Камелія подивилася вслід загадковому юнакові.

— У нас немає вибору.

Розділ 7. Сховище під академією

Опівночі четверо студентів зібралися в бібліотеці. Антоніо чекав на них із ліхтарем у руці. Його обличчя було серйозним, навіть суворим.

— Я знаю про ваш план, — сказав він. — І я не можу вас зупинити. Але запам’ятайте: сховище захищене. Воно впізнає тих, хто приходить із чистим серцем. Якщо серед вас є хоч крапля сумніву — артефакти не дадуться до рук.

Він підвів їх до дальньої стіни бібліотеки, де висіло величезне полотно із зображенням Алітреї. Фея на картині тримала в одній руці скрипку, а в другій — пуанти.

— Картина — це двері, — пояснив Кай. Він торкнувся полотна долонею, і фарби почали світитися. — Але відчинити їх може лише той, хто зіграє мелодію пробудження.

— Яку мелодію? — запитав Ромео.

— Ту, що звучить у твоєму серці, — відповів Антоніо. — Кожен із вас має свою. Зіграйте разом — і двері відчиняться.

Ромео вийняв скрипку. Дороті сіла за старовинне фортепіано, що стояло в кутку. Камелія заплющила очі, відчуваючи, як музика починає пульсувати всередині неї. А Кай просто стояв, дивлячись на картину.

— Я не граю, — сказав він. — Я танцюю.

Першим зазвучало фортепіано. Дороті торкнулася клавіш, і кімната наповнилася теплим, золотистим звуком. Потім вступила скрипка Ромео — висока, чиста, ніби голос зірки.

І тоді Камелія почала танцювати.

Вона не думала про рухи. Її тіло рухалося саме, підкоряючись музиці. Кожен помах руки залишав у повітрі світловий слід. Вона кружляла, і світло ставало яскравішим. Родимка на плечі горіла, наче маленьке сонце.

Кай приєднався до неї. Його брейк-данс створював навколо них сріблясту сферу, що захищала від зовнішнього світу. Час сповільнився. Музика стала об’ємною, видимою.

І тоді картина ожила.

Алітрея на полотні повернула голову, усміхнулася і простягнула руку. Полотно розійшлося, наче вода, відкриваючи прохід у темряву.