Частина перша : Місто без виходу

Розділ 1. Станція «Туман»

Потяг загальмував так різко, що Камелія ледь не випустила з рук футляр зі скрипкою. За вікном пливли незвичні хмари — надто низькі, надто фіолетові для звичайного світанку. Вона притиснулася чолом до холодного скла, намагаючись розгледіти бодай щось, крім суцільної сірої пелени.

— Німбург, — оголосив провідник без жодної емоції в голосі. — Кінцева. Просимо звільнити вагони.

— Кінцева? — перепитала Амілія, мати Камелії, і її пальці судомно стиснули сумочку. — Алістере, ти ж казав, що звідси ходять потяги далі.

Батько лише знизав плечима, його оптимізм був незламним, як завжди.

— Люба, це ж старе місто. Можливо, тут просто кільцева лінія. Не хвилюйся, я все з’ясую.

Вони вийшли на перон. Повітря пахло сирим каменем, ваніллю і чимось іще — солодким, ледь помітним, ніби десь поряд розсипали зацукровані фіалки. Камелія вдихнула на повні груди й відчула, як запаморочилася голова.

— Мамо, ти відчуваєш цей запах?

Амілія завмерла. Її обличчя на мить стало блідим, ніби вона побачила привида. Але вона швидко опанувала себе.

— Звичайний запах. Вокзал, нічого особливого.

Проте її голос тремтів.

На привокзальній площі на них чекав автомобіль — старовинне таксі кольору темного срібла. Водій, чоловік у капелюсі, низько насунутому на очі, не сказав жодного слова. Лише відкрив дверцята й вклонився, надто урочисто для звичайного таксиста.

Коли авто рушило, Камелія побачила місто. Німбург був прекрасним і моторошним водночас. Вузькі бруковані вулички перетиналися з широкими магістралями, освітленими газовими ліхтарями. Старовинні будинки з гостроверхими дахами сусідили зі скляними вітринами сучасних крамниць. Але вулиці були порожні. Надто порожні для такого величного міста.

Біля входу до старої бібліотеки стояв чоловік. Високий, сивий, у довгому сірому пальті. Коли таксі проїжджало повз нього, він підняв голову й подивився просто на Камелію. Дівчині здалося, що в його очах на мить спалахнув золотий вогник.

Вона кліпнула — і чоловік зник.

— Ми приїхали, пані та панове, — сказав водій, зупиняючи авто біля триповерхового будинку з вивіскою «Найкраще помешкання для гостей міста».

Коли Камелія виходила, водій раптом м’яко торкнув її плеча.

— Панночко, — прошепотів він, — не гуляйте сама після опівночі. У Німбурзі ніч належить не лише людям.

Та перш ніж вона встигла щось запитати, таксі рвонуло з місця й зникло за рогом, залишивши по собі

лише ледь помітний фіолетовий слід.

Розділ 2. Академія, що дихає

Наступного ранку Камелія стояла перед величезною кованою брамою Академії Чарівного Танцю «Elidanse». Слова на табличці були викарбувані витонченим курсивом, а під ними — дивний символ: нота, переплетена з квіткою камелії.

— Як красиво, — прошепотіла дівчина, торкаючись металевого візерунку.

Брама здригнулася й відчинилася сама, без жодного звуку. Наче її впізнала.

Внутрішній двір був сповнений студентів. Вони сиділи на лавах, обговорювали щось, сміялися. Але Камелія одразу помітила дивну річ: усі вони були вдягнені в сіре. Сіре пальто, сірі светри, сірі шарфи. Жодної яскравої плями. Лише одна дівчина вирізнялася — руда, з пишним волоссям, вбрана в яскраво-жовту сукню з вишитими на ній золотими метеликами. Вона сиділа на мармурових сходах і награвала на планшеті якусь мелодію, не звертаючи уваги на косі погляди.

— Привіт, — Камелія підійшла до неї. — Я нова студентка. Мене звуть Камелія.

Дівчина підняла очі, зелені, як весняне листя, й усміхнулася.

— Я Дороті. І ти перша, хто заговорив зі мною за останні два тижні. Вітаю.

— Чому?

— Бо я надто «голосна», — Дороті кивнула на свою сукню. — У цій академії полюбляють тишу. І сірий колір. А я люблю музику. І колір.

— Я теж, — зізналася Камелія. — Тобто люблю музику. І танці.

— Танці? — Дороті звела брову. — Тоді ти потрапила за адресою. Але знаєш... тут усе трохи дивне. Ти вже помітила?

Камелія кивнула, згадуючи водія таксі, фіолетовий туман і золоті очі незнайомця. Та перш ніж вона встигла розповісти, пролунав гонг. Студенти почали підводитися й прямувати до головного входу.

— Пішли, — сказала Дороті. — Зараз буде вітальна церемонія. Сподіваюся, цього року вона буде цікавішою за попередню. Минулого разу просто перераховували правила. Сорок хвилин.

---

Головна зала академії нагадувала театр. Високі стелі, оксамитові портьєри, величезна люстра, що виблискувала сотнями кришталевих крапель. І посередині — директриса, пані Марцеліна, жінка з холодним обличчям і гострим поглядом.

— Ласкаво просимо до «Elidanse», — її голос лунав під склепінням. — Наша академія — місце дисципліни, таланту та... таємниць.

Студенти переглянулися.

— Дехто з вас, можливо, чув дивні чутки про Німбург, — продовжила вона. — Про те, що це місто неможливо покинути. Що тут діють чари. Я скажу вам одне: усе це — байки. Але є правила, яких ви мусите дотримуватися.

Вона витримала паузу.

— По-перше, після опівночі заборонено виходити за межі кампусу. По-друге, у залі дзеркал не можна танцювати наодинці — лише в парі. По-третє, і це найважливіше, магію танцю не можна використовувати зі злими намірами.

Камелія відчула, як холод пробіг по спині.

— Магію танцю? — прошепотіла вона.

— Фігуральний вислів, — відповіла Дороті. — Так вони називають натхнення. Чи щось таке.

Але Камелія бачила: очі пані Марцеліни не були очима людини, що говорить фігурально.