5

— Банановий каприз з солоною карамеллю, триста двадцять чотири порції! — волала я на луну, що майже ідеальним шаром зависла над темною крайкою дерев, яка загрозливо виділялася навіть на тлі нічного неба — воно було дещо світлішим. — Торт «Молочний поцілунок» з пухкими бісквітними коржами та ніжним ванільним прошарком зі збитих вершків та масла!  Триста двадцять п’ять грамів на порційний шматок!

У відповідь з лісу до мене загрозливо, але схвально заухкали.

А що? Навіть голодним хижакам була цікава моя метода боротьби зі страхом і голодом. Чого тільки не вигадаєш, коли змушений засинати у лісі сам, без натяку хоч на який-небудь захист…

Перші назви тортів та десертів я проговорювала чи не пошепки. У надії, що спрацює, як з безсонням, від якого радили ягняток рахувати. Та чи варто рахувати ягняток, навіть якщо вони цілком уявні, поперед лісними звірами? На відміну від гіпотетичних ягнят — я цілком реальна, у крові, так би мовити, та плоті, що дрижала з кожною хвилиною все більше.

Відразу ж забракувавши ягнят, я вирішила звернутися до близького та дорогого моєму серцю — до солодощів. Тож і стала спочатку пригадувати, що куштувала у «опасисті часи» радощів, а потім вже прийнялася і вигадувати від чого б не відмовилась у нинішні «часи гладу та холоду».

Просто перелічувати назви мені було мало. Метода потребувала чіткої структурованості — не дарма ж тих ягняток саме рахували. Та я й тут вирішила підійти з вигадкою, стала не просто рахувати, а вигадувати для того числа якесь цікаве значення. Так мені було менш лячно, бо мізки зосереджено вигадували не список особливих прикмет найнебезпечніших лісових створінь, а до чого то порядкове число застосувати. Так «чотири» стало кількістю інгредієнтів, «десять» — особами, що завітали на десертний банкет, «тридцять» — кількістю яєць, що пішли на створення меренги та помадки, а «триста двадцять шість»…

— …слів знадобилося, щоб записати цей легендарний рецепт!

— Уууууууу!!! — тужливо провив вовк десь зовсім поряд.

— Триста! Двадцять! Сім! — здригнувшись, я продовжила відлік. — Стільки гостів скуштували торт «Ельфійська хатина» на поминальному обіді по Арквіраелі! Щоб вона тими трубочками з кремом скоріше вдавилася… — останнє я прошепотіла, бо зовсім поряд промайнуло щось темне. Темніше за чорні стовбури дерев.

Щось зовсім велике!

А я навіть на ялину забратися не зможу — не втягну туди своє тіло. Ось він темний бік зайвих кілограмів. Ой, важка-надважка моя доля!

— Диво-торт «Смерть печінці»! — на зло ворогам прокричала я у відчаї. Якщо не сталевим лезом, так хоч солодким словом вдарю по найвразливішому органу кожної живої істоти. — Триста двадцять вісім виделок на кожну крихту цієї масляної смакоти!

Спокуслива погроза пролунала, та поряд більш ніхто не ворухнувся.

«Мабуть, вразила», — подумала я з надією, що такий дурний самообман врешті-решт спрацює, а того невідомого хижака хай зараз нудить десь у кущах.

— Триста двадцять дев’ять… кулінарних критиків у захваті, — приречено продовжила я знущання зі здорового глузду у купі зі страхом та голодом, — м-м-м… тістечко «Кришталь» — з фруктовим желе трьох видів та заварним кремом…

До ранку ще було надто далеко, а від зайвої вологи здійнявся серпанок, який згодом загрожував перетворитися на справжній туман.

Як і коли в таких екстремальних умовах я відрубилася — сама не розумію. Та уві сні до мене завітали мої кохані — тортик зі свіжими ягодами полуниці, морозиво з малиновим джемом і шоколадними крихтами, та повітряний мус з ківі та м’ятою.

Прийшли. Не залишили саму ельфам на знущання.

Солоденькі мої! Обожнюю вас.