Глава 30.1

ГЛАВА 30

Чи варто дивуватися тому, що вранці я мала такий вигляд, що могла б ворон відлякувати на полі замість опудала? З опухлою фізіономією і почервонілими очима, від чого мій і так не ідеальний вигляд здавався ще більш кепським. Принаймні саме такі думки викликала в мене власна похмура фізіономія, що відображалася у дзеркалі.

Як могла, я спробувала виправити ситуацію, вмившись холодною водою. Але допомогло мало.

Тож спустилася я в їдальню пані Мідіган не в найкращому настрої. Зрозуміло, сусіди, які сиділи за столом, не могли не звернути увагу на мій зовнішній вигляд.

– Ленора, ти щось погано сьогодні виглядаєш! Щось сталося? – стривожено запитала Марібет, яка завжди ставила запитання в лоб. – Ти не захворіла?

– Просто не виспалася, – буркнула я і поморщилася, дивлячись на свіжі булочки з варенням, що стояли на столі і які з апетитом поглинав Кай.

Зловила допитливий погляд Вейда, який відірвався від тарілки з омлетом. Негайно пригадалася причина мого вчорашнього нервового зриву, і я поспішила відвести від нього очі.

Сівши за стіл, вибрала на сніданок вівсянку і, ні на кого не дивлячись, почала її поглинати.

Мене марно намагалися втягнути у спільну розмову, але я відповідала односкладово й неохоче. Тож, зрештою, відчепилися.

– На тебе почекати? – запропонувала Марібет, яка покінчила зі сніданком раніше.

– Ні, дякую. Хочу пройтися сьогодні до Департаменту сама, – останнє я підкреслила таким тоном, що всі перезирнулися і багатозначно підняли брови.

Тож до роботи я дійсно добиралася наодинці з власними думками, від чого і так кепський настрій лише погіршився. Вчорашня наснага через мої дії з розслідування справи Авеліни Дарбі кудись зникла. Мені взагалі нічого не хотілося.

Мабуть, якби пан Бідер озвучив свою пропозицію написати заяву про звільнення сьогодні, я б навіть погодилася. Нехай потім би і шкодувала. Але надто боляче було знаходитися поруч із тим, у кого я примудрилася закохатися без жодної надії на взаємність, і уявляти, як бурхливо він провів учорашню ніч. Уява малювала такі картини, що від них на душі ставало ще сумніше.

Вейд, ніби відчуваючи мій стан, сьогодні був на диво ввічливим і делікатним. Сидячи за своїм столом, я раз у раз ловила на собі його запитливий погляд, але вперто не підіймала голови. Мені здавалося, що якщо я це зроблю, він одразу здогадається про причини моєї хандри.

– Якщо ти погано почуваєшся, то можеш піти додому. Я тебе прикрию, – раптом запропонував він.

– Ні, дякую. Зі мною все гаразд, – видавила я.

– Щось не схоже, – пробурчав Вейд, але наполягати не став.

Два рази до обіду ми разом вирушали на виїзди, але і там мій настрій не змінився. Я виконувала все, що потрібно, але без колишнього азарту. Хоч і досить старанно, щоб не викликати нарікань.

– Та що з тобою таке?! – нарешті, не витримав напарник, коли ми повернулися до Департаменту, і я повідомила, що на обід не піду.

– Нічого, – байдуже відгукнулася, втупившись у папери перед собою.

Вейд хотів щось сказати, але тут у наш кабінет заявився Ліндсі з коробкою цукерок у руках. На його фізіономії сяяла широченна посмішка.

– Ось, я вирішив трохи підняти тобі настрій! А то ти сьогодні вранці сама не своя була! – напіворк підійшов до мого столу і простягнув подарунок.

– Не тільки вранці, – вклинився Вейд, хитаючи головою.

Я ж, укотре здивувавши їх обох, побачивши цукерки, змінилася в обличчі й вибігла з кабінету. Нудота виявилася настільки сильною, що стриматися не було можливості. Ледве встигла добігти до вбиральні, де мене вирвало жовчю.

Коли я повернулася, бліда і нещасна, мене зустріли збентежені погляди чоловіків. Ліндсі розгублено крутив у руках цукерки і чухав потилицю. Вейд же хмурився.

– Прибери це, будь ласка! – попросила я, морщачись. – І ніколи такого більше не принось! Мене від вигляду солодощів прямо вивертає.

Обидва ошелешено переглянулися.

– Ніколи не зустрічав дівчат, у яких була б настільки дивна реакція на цукерки, – нарешті, простягнув Ліндсі.

– А я взагалі дивакувата! – криво всміхнулася я. – Тож краще зі мною не зв’язуватися.

Напіворк врешті вирішив взагалі втекти, поки я не зігнала на ньому свій поганий настрій. Вейд же глибокодумно потер підборіддя і промовив:

– Ти до цілителя не зверталася з цього приводу?

– Боюся, цілитель тут не допоможе, – втомлено опустилася на стілець і потерла скроні. – Реакція, швидше, психологічна.

– І давно в тебе таке? – обережно запитав напарник.

– Відтоді як я переконалася, що від чоловіків не варто чекати нічого хорошого! – вирвалося в мене.

Мабуть, якби я не була в такому огидному настрої, нізащо б такого не ляпнула, видаючи мимоволі свої потаємні думки.

Брови Вейда поповзли на лоба.

– Не хочеш пояснити?

– А тебе це справді цікавить? – з гіркотою відгукнулася я.