Глава 28.2

Минуло набагато більше хвилини, а рука Авеліни продовжувала світитися білим. Вейд дедалі більше хмурнішав. Я ж, незрозуміло на що сподіваючись, спостерігала за процесом.

– Скільки ще тримати? – боязко запитала жінка.

– Цього достатньо, – рішуче перервав Вейд тяжку сцену, що стала свідченням мого цілковитого провалу. – Дякуємо вам за допомогу, пані Дарбі! І пробачте, що потурбували.

– Завжди рада допомогти, – відгукнулася вона, віддаючи кристал. – То я можу тепер владнати свої справи та поїхати з міста?

– І все ж таки я попросила б вас поки що залишитися, – сама не знаю, чому я продовжувала упиратися, навіть маючи перед очима очевидний доказ того, що була не права.

Авеліна злегка примружилася, і в її голосі вперше з’явилися жорсткі нотки:

– Це тільки ваші побажання чи вимога Департаменту Правопорядку?

– Я один з дізнавачів, якому доручили вести розслідування цієї справи. Тож для вас це одне і те саме! – заявила я, підіймаючись слідом за напарником.

Ми зім’ято попрощалися і вийшли. Спиною я прямо-таки відчувала, як свердлить мою потилицю погляд Авеліни.

– Бачу, навіть перевірка на кристалі-вимірювачі не переконала тебе в тому, що вона непричетна до вбивства, – хмикнув Вейд, коли ми залишили трактир.

– Щось тут усе одно не так! Усім своїм єством це відчуваю!

Він тільки похитав головою, явно не поділяючи моїх підозр.

Коли ми повернулися до кабінету, я, замість того щоб зайнятися розбором документів, взяла аркуш паперу і почала малювати портрет Авеліни. Помітивши, чим я займаюся, Вейд мало не вибухнув.

– Дозволь дізнатися, що ти робиш?!

– Хочу розіслати це по інших Департаментах у різних містах. Нехай перевірять в архівах і скажуть, чи немає в них якоїсь інформації щодо цієї жінки.

– Тобто ти тепер хочеш ще купу людей відволікати від роботи і змушувати займатися незрозуміло чим?

– Я просто відчуваю, що маю рацію! – благально подивилася на нього. – Не можу це пояснити з точки зору фактів. Але практично впевнена, що справжній винуватець – Авеліна Дарбі!  

– З Бідером розбиратимешся з цього приводу сама! – рявкнув Вейд, якого я вже, схоже, дістала своєю впертістю. – Прикривати я тебе більше не збираюся!

Дивно, але навіть це не змусило мене відступитися. А ще я раптом зрозуміла, що якщо хочу стати справжнім дізнавачем, то не повинна лише покірно виконувати накази напарника. Моє чуття підказувало, що в цій справі щось нечисто. І я маю докопатися до істини, попри всі перепони. Нехай навіть увесь світ буде проти мене!

Тож, не звертаючи уваги на те, що Вейд після останньої фрази почав найнатуральнішим чином мене ігнорувати, я віднесла аркуш паперу з портретом до приймальні.  Попросила Марібет розмножити за допомогою магічного копіювального пристрою і відправити по всіх Департаментах Правопорядку імперії мій запит. Тільки потім з чистим серцем зайнялася іншими справами.

Не минуло і години, як до нашого кабінету зазирнула Марібет. Від тривоги і співчуття в її очах я відчула, як по спині пробіг холодок.

– Щось за моїм запитом? Невже вже з’явилися результати? – запитала я в дівчини.

– Ні, я поки ще його не відправила. Пробач, багато іншої роботи. На пошту я сходжу пізніше. Тебе Бідер викликає. І він дуже... ну просто дуже злий!

Я нервово зглитнула і подивилася на напарника в пошуках підтримки. Але той навіть голови не підняв, працюючи над документами. Вдавав, що його те, що відбувається, взагалі не стосується.

– Ти не знаєш, що сталося? – схвильовано запитала я.

Я не могла зрозуміти, чим ще встигла завинити.

– До нього прийшла відвідувачка. Вони про щось поговорили, а потім він наказав покликати тебе.

– Та відвідувачка все ще у нього? Ти знаєш, як її звуть? – уже підозрюючи найгірше, похмуро поцікавилася я.

– Так, у нього. Здається, вона представилася пані Дарбі.

– Прокляття! – вирвалося в мене.

Вейд підняв голову і саркастично вигнув брови. Мовляв, я ж попереджав, що нічим хорошим це не закінчиться. Але навіть слова підтримки не сказав, черствий чурбак! Натомість знову втупився в папери, надаючи мені право віддуватися самій.

Намагаючись нічим не видавати страху, я попрямувала за Марібет до приймальні.

Почуваючись так, немов іду на страту, увійшла до кабінету начальника Департаменту. Здивувалася тому, яким він, виявляється, може бути вихованим та запопадливим, якщо не йдеться про мене. Зараз пан Бідер сидів за чайним столиком навпроти Авеліни Дарбі, яка схлипувала і витирала сльози хустинкою, і з теплою та співчутливою посмішкою її втішав.

Утім, його обличчя, коли він побачив мене, одразу ж змінило свій вираз. Погляд став колючим і жорстким, що не віщувало нічого доброго. Мені навіть не запропонували сісти. Пан Бідер піднявся і почав ходити по кабінету, кидаючи в мій бік уїдливі репліки:

– Чи не буде люб’язна вельмишановна пані-дізнавачка повідомити, з якої причини вона переслідує ні в чому не повинну жінку? З’являється до неї з безглуздими звинуваченнями. Піддає необґрунтованим перевіркам. Забороняє залишати місто, хоча винуватця злочину знайдено, і розслідування вже закінчено? Так, звісно, пані Дарбі ще знадобиться як свідок на суді. Але вона цілком може приїхати за запитом з нового місця проживання.