Глава 26.1

ГЛАВА 26

Не встигла я вранці прийти до Департаменту і привітатися з Вейдом, який уже сидів над паперами в нашому кабінеті, як зазирнула стривожена Марібет.

– Пан Бідер викликає! – вигукнула вона.

Напарник поморщився, але піднявся. Я ж відчула, як тьохнуло серце. Щось мені підказувало, що нічого доброго від цього виклику чекати не варто.

– Вас обох! – уточнила дівчина, бачачи, що я продовжую сидіти на місці.

А ось це ще гірше! Невже просто зараз начальник оголосить, що я осоромилася на повну і маю написати заяву про звільнення?

Але нічого не поробиш! Довелося плентатися слідом за Марібет і Вейдом, який впевнено крокував попереду.

– Пан Бідер дуже злий? – шепнула я дівчині.

– Не злий. Навпаки, навіть задоволений, – заперечила Марібет. – Але я б не раділа цьому на твоєму місці. Посмішка в нього була якась зловтішна, коли він заявив, щоб я і тебе покликала.

Я нервово зглитнула. Отже, точно нічого хорошого чекати не варто!

У приймальні пана Бідера в цей час було ще порожньо. Тож трохи втішило те, що зайвих свідків у розносу, який мені, мабуть, влаштує начальник, не буде.

Марібет підбадьорливо посміхнулася і кивнула в бік дверей, куди вже зайшов Вейд. Набравши в груди побільше повітря, я увійшла слідом і в нерішучості застигла на порозі.

Пан Бідер сидів за столом, нетерпляче барабанячи пальцями по стільниці. Перед ним лежали якісь папери. І щось мені підказувало, що це звіти щодо вчорашньої операції.

– Доброго ранку! – привіталася я, намагаючись триматися спокійно.

Він недбало кивнув і махнув у бік крісел для відвідувачів. Ми з Вейдом опустилися в них і вичікувально подивилися на начальника.

– Бачу, учора не все пройшло гладко, – простягнув пан Бідер, тонко посміхаючись. – Ви знову відзначилися, дорогенька!

Тут я навіть сперечатися не буду. Відзначилася – це точно! От тільки хіба я винна, що клятий тарн побіг прямо на мене і захопив у заручники? Навіть досвідченіші колеги виявилися не в змозі цьому запобігти. А цапом-відбувайлом хочуть зробити мене? Звісно, всі ці думки я залишила при собі, розуміючи, що мої виправдання прозвучать непереконливо.

– Через вас мало не втік злочинець. А змушені вас рятувати співробітники ледь не загинули! Те, що ваш напарник швидко зорієнтувався в ситуації, допомогло обійтися без жертв. Але вашу провину при цьому ніщо не применшує! Чому ви не спробували нейтралізувати злочинця, поки він біг у ваш бік? Просто стояли і дивилися, поки ваші колеги займалися ділом?!

– Я спробувала вдарити ментально, але тарн ухилився, – глухо сказала я.

– Хіба при вас не було табельної зброї?

– Була. Але я вирішила, що...

– Вона б теж не мала належного ефекту, – спокійно сказав Вейд, втручаючись у розмову. – На тарні був захист і від бойової магії.

– Нехай так! – кинувши невдоволений погляд на мого несподіваного заступника, вигукнув Бідер. – Але чому ви не спробували ухилитися від зіткнення, якщо вже не здатні були чинити опір?

– Там були діти! – видавила я, стискаючи кулаки. – Я розуміла, що тоді постраждають вони!

Бідер скептично вигнув брови.

– Тільки не намагайтеся виставити себе героїнею, яка вирішила пожертвувати собою заради порятунку дітей!

– Як на мене, вчинок моєї напарниці так і можна назвати, – заперечив Вейд, і я вдячно на нього поглянула. – Я вважаю, що в тій ситуації вона діяла правильно. Це промах стражників, яких я приставив охороняти дітей.

– От чесно, я не розумію, Вейде, чому ти її захищаєш? – насупився пан Бідер. – Адже вже зрозуміло, що вона на цю посаду абсолютно не підходить! Замість того щоб надати реальну допомогу іншим співробітникам, тільки заважає. Її доводиться захищати під час операції, наче звичайного городянина. Такі співробітники – тягар, а не допомога у справах! Ти сам мало не загинув, намагаючись запобігти її смерті!

– Я попереджав, що вона поки що не готова для таких операцій, – обличчя Вейда залишалося спокійним, і лише особливий блиск в очах видавав його невдоволення. – Це ви наполягли на її участі!

– ПОКИ не готова?! – знущально хмикнув начальник. – Тільки не намагайся переконати мене, що вона взагалі колись буде до цього готова! Дорогенька, – знову фамільярно звернувся він до мене, – облиште вашу незрозумілу впертість і визнайте вже істину! Вам тут не місце!

– Ви дали мені випробувальний строк, – насилу приховуючи гнів, заперечила я. – І він поки що не закінчився. У мене ще є час довести вам, що це не так!

– Вейде, невже тобі дійсно хочеться няньчитися з цим дівчиськом? – губи Бідера тіпалися від стримуваного невдоволення.

– Я вважаю, що якщо не вимагати від неї неможливого в перші ж дні роботи, то вона цілком впорається.

– Ідіть вже! – роздратовано махнув рукою Бідер, явно незадоволений розмовою.

Здається, він уже шкодував, що приставив саме Вейда до мене за напарника.

Ми з полегшенням покинули кабінет і вирушили до себе. Судячи з похмурого обличчя Вейда, він не схвалював позиції начальства.