Глава 25.2

 Я перехопила стривожений погляд Вейда, спрямований на мене, і слабко посміхнулася.

– Усе гаразд, – глухо сказала я.

Але, мабуть, він так не вважав. Відвівши мене в бік дерев, які не постраждали від вибуху, накинув мені на плечі свій плащ і наказав поки що залишатися тут. Я не заперечувала. Взагалі зараз не була здатна сперечатися і щось робити.

Сівши на траву і щільніше закутавшись у плащ, спостерігала за тим, що відбувається навколо. За тим, як приїжджають службові екіпажі Департаменту, в які садять дітей і кудись відвозять. Як стражники метушаться, щось роблять. Майже нічого не розуміла і сприймала все відсторонено. Почувалася такою втомленою, наче мішки з піском тягала кілька годин поспіль.

Тільки коли Вейд знову до мене підійшов і присів навпочіпки, з тривогою вдивляючись у моє обличчя, я злегка пожвавилася і спробувала посміхнутися.

– Ходімо! – рішуче вигукнув він, підіймаючись і ставлячи мене на ноги.

Вкотре здивувалася тому, що напарник настільки сильний, щоб зробити це з моїм далеко не тендітним тілом.

Схопивши мене за зап’ястя, потягнув до одного з екіпажів і заштовхнув усередину. Сам заліз слідом і крикнув щось візнику.

Ми кудись поїхали. Причому мені навіть було начхати, куди і навіщо.

Втомлено відкинувшись на спинку сидіння, я дивилася прямо перед собою. Утім, заціпеніння, що мене скувало, поступово зникало. І я почала сприймати реальність більш адекватно.

Поглянула в похмуре обличчя Вейда, який пильно мене роздивлявся. Мимоволі щільніше закуталася в його плащ, відчуваючи, як замість апатії приходять тривога і невтішне розуміння. Сьогоднішня жалюгідна поведінка під час операції довела всю мою нікчемність, як співробітника Департаменту! Після цього Вейд точно більше не захоче зі мною возитися! Мабуть, він тепер цілком поділяє думку Бідера про те, що найкраще, що я можу зробити – це написати заяву про звільнення.

І ось після цієї думки накотила справжня істерика. Сльози градом хлинули по щоках, і я більше не намагалася їх стримувати. Вткнувшись обличчям у долоні, я плакала ридма, не звертаючи уваги на реакцію Вейда.

Яка різниця, що він тепер подумає?! Уже і так зіпсувала все, що тільки могла!

– Гей, ти чого? – почувся напружений і розгублений голос напарника. – Адже все обійшлося! Ти жива. Ніхто, крім злочинців, не постраждав.

Я далеко не відразу змогла озвучити свою думку:

– Тепер ти, напевно, розірвеш нашу домовленість! Нікчемний з мене виявився дізнавач!

Крізь пелену сліз я знову подивилася на Вейда, чиє обличчя витягнулося після моїх слів.

– Зачекай, так ти через це ридаєш?! – ошелешено вигукнув він. – Через те, що тебе можуть зняти з посади дізнавача?

Я смикано кивнула. А напарник недовірливо витріщився на мене, наче я була якоюсь екзотичною твариною.

– Ти вперше брала участь у бойовій операції. Бачила, як навколо відбувається справжня різанина. Тебе захопили в заручники, приставили до горла кинджал. Ти мало не згоріла живцем від вибуху магічного артефакту. І єдине, що тебе зараз хвилює – це втрата роботи?

– А це погано? – я навіть плакати перестала, насторожено очікуючи відповіді.

– Ні, ну ти точно ненормальна! – пробурмотів Вейд, криво посміхаючись.

– Я знаю, – слабко посміхнулася у відповідь. – У мене чимало дивацтв!

Він хмикнув.

– Повір, тепер я не сумніваюся, що дізнавач з тебе все-таки вийде!

Я здивовано поглянула на нього. Потім на обличчі почала розповзатися радісна посмішка. Усі сьогоднішні потрясіння одразу відійшли на задній план.

Невже я не настільки вже нікчемна, як вважала?! Раз про це говорить Вейд, мабуть, все-таки надія є.

Екіпаж зупинився біля нашого будинку. Напарник наказав мені вимітатися і йти відпочивати. Завтра має бути новий трудовий день. Сам же він знову кудись поїхав – після операції треба було багато чого ще зробити.

Я ж деякий час ще стояла на подвір’ї, дивлячись услід від’їжджаючій кареті, і відчувала, як продовжую безглуздо посміхатися.

Тільки зробивши крок до будинку, зрозуміла, що все ще кутаюся в плащ Вейда. Занурилася в нього обличчям і втягнула знайомий запах, що викликав бентежні та щемливі відчуття всередині, схожі на пурхання метеликів.

У задумі піднялася до себе і, розуміючи, що в такому стані точно не засну, почала писати листа Арлін.

А написати було про що! Лише кілька днів на новому місці – і вже стільки всього сталося! І хорошого, і не дуже.

Але я точно не шкодувала про те, що обрала такий шлях у житті. Якщо раніше відчувала себе так, немов дедалі більше занурююся в болото, що все дужче засмоктувало, то зараз життя вирувало наче гірська річка. Кожен день приносив несподівані сюрпризи, і це мені подобалося. А ще...

Подивившись на останні виведені рядки, я закусила губу, розмірковуючи над тим, чи не закреслити їх.

«А ще я, здається, знову закохалася! І цього разу все набагато серйозніше, ніж було з Бейлі. Усе просто інакше. По-справжньому. Тільки в мене немає жодних шансів, Арлін! Але мені, напевно, достатньо буде просто знаходитися поруч із ним. Нехай навіть як друг. Тільки б не далеко від нього!»