Глава 25.1

ГЛАВА 25

Напевно, я діяла виключно на інстинктах. Інакше навряд чи б зважилася на те, що зробила наступної миті. Відштовхнула дітей, що притулилися до мене, з лінії атаки. Сама ж вискочила вперед і послала в тарна ментальний удар.

Промазала. Маг немислимим чином ухилився і знову злетів у повітря. А приземлився прямо на мене, збиваючи з ніг.

Не встигла я отямитися, як він ривком поставив мене на землю і притиснув до горла вузький кинджал.

Шиплячий голос, що пробирав до тремтіння, пролунав над вухом:

– Не роби дурниць! Здумаєш чинити опір – це буде останнє, що ти зробиш у житті.

Чомусь я не сумнівалася, що саме так і буде!

Я могла б, звісно, спробувати, попри попередження, спрямувати на тарна новий ментальний удар. Але що як на ньому є захист від ментальної магії? Тоді невдала спроба закінчиться однозначно.

Хоча зупиняло навіть не це. Вочевидь, тарну потрібен заручник. І якщо мене доведеться вбити, він візьме для цих цілей когось із дітей. Частина з них з вереском розбіглася, охоплена панікою. Решта в заціпенінні продовжували сидіти на траві.

Я бачила стражників, які бігли до нас. І серед них Вейда з моторошно блідим обличчям і палаючими люттю очима. Ніхто з них більше не стріляв, боячись влучити в мене.

– Відпусти її! – голос Вейда пролунав якось дзвінко і неприродно.

Почувся знущальний сміх тарна.

– Відпущу. Але не зараз. Поки вона послужить мені гарантією, що я спокійно піду звідси. Щойно я опинюся в безпеці, відправлю її геть!

– На Ленорі є захист від бойової магії, – дуже тихо сказав Габріель у саме вухо напарника.

Я почула тільки завдяки ельфійському слуху. Але, сумніваюся, що хтось іще міг це зробити. Навіть тарн. У них не було таких фізичних особливостей, наскільки я знала.

– Можеш вразити його якимось конструктом. Тільки ти вмієш відразу пробивати будь-який захист. Він не встигне нічого зробити.

– Не можна! – глухо заперечив Вейд.

Габріель з подивом витріщився на нього. Схоже, як і я, не розумів, що змушує Вейда намагатися зберегти життя цьому мерзотнику.

– Нікому не стріляти! – підняв руку напарник. – Усі назад!

Тарн усміхнувся і знущально промовив:

– Правильний вибір, хлопче!

Та що відбувається?! Чому Вейд так чинить?

З жахом і відчаєм я тремтіла в руках тарна, який волочив мене в бік дороги. Йому доводилося задкувати, щоб уникнути нападу в спину. Тож я до останнього бачила обличчя стривожених стражників і очі Вейда, який дивився на мого викрадача з неприхованою злістю.

Ми були вже майже біля дороги, коли в повітрі щось просвистіло. Рука тарна здригнулася, від чого черкнула лезом кинджала по моїй шиї, хоч і поверхнево.

Скрикнувши, я раптом відчула, що захват ослаб, і тепер я можу звільнитися.

Тарн лежав на землі з пробитим арбалетним болтом горлом. Він хрипів, марно намагаючись якось собі допомогти.

Я розгублено заозиралася, нічого не розуміючи. Усі мої супутники знаходилися надто далеко, та і постріл був зі спини. Тоді хто ж убив тарна?!

Краєм ока вловила якусь тінь за деревом і, майже не замислюючись, жбурнула в неї магічний маячок.

Але довго розмірковувати над особистістю несподіваного рятівника можливості не було. До мене вже бігли співробітники Департаменту.

Вейд щось кричав. Але через гул у скронях я ледве чула і розрізняла його слова. Насилу зосередилася і постаралася хоч трохи заспокоїтися і опанувати себе.

– Біжи! Біжи негайно, ідіотко! – нарешті, почула. – Усі решта назад!

Я закліпала очима, взагалі не розуміючи, чому і навіщо мені кудись бігти. Адже небезпека минула!

Наступної миті світ перетворився на хаос. Надпотужний спалах і звук вибуху, від якого мене оглушило. Хтось наскочив прямо на мене, перекидаючи на землю і прикриваючи своїм тілом.

Навколо на відстані десяти метрів здійнялося полум’я. І щоб не пошкодити очі, я міцно їх заплющила, не в змозі навіть поворухнутися. Захист від бойової магії розвіявся ще в той момент, коли я побачила спалах. Але чомусь замість того, щоб згоріти живцем, я навіть болю не відчувала. Єдиним відчуттям була важкість тіла, що притискало до землі, і невеликий дискомфорт від порізу на шиї.

Не знаю, скільки все це тривало, поки людина, що лежала на мені, не поворухнулася. Тільки тоді я обережно відкрила очі. Переконавшись, що полум’я зникло, залишивши після себе випалений простір, я відкрила їх повністю.

Серце підстрибнуло в грудях, варто було зрозуміти, хто саме нависає наді мною зверху. Вейд!

Ошелешена, я не робила спроб звільнитися. А серце все прискорювало темп. І тепер уже не стільки від страху, скільки від інших відчуттів. Така близькість Вейда справила на мене на диво сильний ефект. Я навіть ледве дихала від емоцій, що нахлинули і були явно несвоєчасними.

Вже не знаю, що відчував при цьому він – найімовірніше, взагалі нічого – але ще на якийсь час завмерши, скотився з мене. Підхопився на ноги і заозирався, перевіряючи, чи не постраждав хтось іще.