Глава 22.3

– Але ж усе обійшлося! – жалібно пробелькотіла я, коли Вейд замовк і тепер лише обводив нас важким поглядом. – Ми захопили обох злочинців і з’ясували, що вони до вбивства трактирника не мають відношення. Я ще й отримала важливу зачіпку, яка може допомогти слідству. Вінілла казала, що надсилала до трактиру записку. В ній вона попереджала пана Дарбі про те, що повернувся її чоловік і що зараз до неї не можна приходити. Гадаю, він її так і не отримав. Але якщо ми дізнаємося, хто отримав і приховав від трактирника...

Напарник роздратовано махнув рукою.

– Дізнаємося! Тільки не ти, – заявив він. – Ти тепер вважай себе приклеєною до Департаменту, поки я не вирішу, що достатньо все усвідомила! Зрозуміла, нарешті, що це не гра в дізнавача екзальтованої панянки, яка вважає себе рівнею чоловікам. І що якщо хочеш бути нормальним фахівцем, доведеться усвідомити, що кожен твій вчинок матиме наслідки! Від нього навіть може залежати чиєсь життя!

Я боялася навіть дихати, дивлячись у суворе обличчя напарника, який мене безжалісно вичитував. Попри те, що кожне слово болісно било по самолюбству, я розуміла, що він має рацію.

А ще, незважаючи ні на що, накочувало полегшення. Цього разу обійшлося! Вейд не сказав, що розриває нашу домовленість. Обмежиться покаранням – роботою безпосередньо в Департаменті. Але це не лякало так, як якби він взагалі махнув на мене рукою і надав власній долі.

– Дякую! – щиро видихнула я і побачила здивовано підняті брови. Схоже, напарник очікував іншої реакції: обурення, злості чи істерики. – Я все зрозуміла. Постараюся виправитися.

Вейд змірив мене нечитабельним поглядом і процідив:

– На сьогодні можеш бути вільна. Працівник з тебе зараз ніякий.

З цим я була повністю згодна і, зіскочивши з ліжка, на якому сиділа під час огляду, попрямувала до дверей.

Виходячи, відчувала, як напарник свердлить мене важким поглядом, але озирнутися не наважувалася. А то раптом передумає і заявить, що вже озвученого покарання недостатньо, раз я так спокійно на нього відреагувала.

Коли вийшла з Департаменту, мене наздогнав Ліндсі і вхопив за плече.

– Чого тобі? – поморщившись, похмуро кинула я, дивлячись у його винувате обличчя.

– Пробач! – вигукнув він. – Я справді був упевнений, що впораюся і сам!

– Ми обидва дали маху! – зітхнула я.

На гнів і звинувачення не залишилося ніяких сил.

Ліндсі одразу ж просяяв і широко посміхнувся.

– Може, тебе провести? Я теж маю право на відпочинок після того, що відбулося!

– От і відпочивай! – буркнула я. – Не бачу, як одне пов’язане з іншим. А мені не до пустопорожніх розмов. Треба подумати, як я стану звітувати перед начальством за те, що трапилося. На відміну від Вейда, пан Бідер навряд чи дозволить мені так легко відбутися, – з гіркотою додала я.

– Вейд тебе прикриє! – упевнено заявив Ліндсі, і я здивовано поглянула на нього. Він зволів пояснити: – Попри весь його мерзенний характер, він за своїх горою стоїть. Пам’ятаю, з його колишнім напарником якось таке сталося!..

Мимоволі заінтригована, я дозволила напіворку взяти себе під руку і повести вулицею. Аж надто зацікавили такі подробиці з життя Вейда!

Ліндсі ж усю дорогу розповідав про випадки, які мимоволі змушували замислитися. Мені все ж таки дуже пощастило, що Вейд запропонував допомогу! Тих, кого вважає своїми, ця людина не залишить у скруті. Тільки от чи довго вважатиме мене такою?

Я настільки захопилася думками про Вейда, що не помітила, як ми дійшли до нашого будинку. Ліндсі ж скористався моєю розгубленістю і, перед тим як відчинити вхідні двері, стиснув у ведмежих обіймах і поцілував.

Пискнувши, я почала відбиватися і дала йому ляпаса. Але по задоволеному вигляду напіворка зрозуміла, що він анітрохи не образився.

– Яка ти гаряча!

– Знову хочеш по мізках отримати? – похмуро запитала я, намагаючись звільнитися.

– Готовий ризикнути! – нахабно заявив Ліндсі, але таки відпустив.

Я забігла до будинку перша і поспішила піднятися до себе, охоплена справедливим обуренням. Тепер самій хотілося прибити нахабного напіворка, якщо вже Вінілла не довела справу до кінця!

Потім раптом прийшла бентежна думка: а якби мене ось так притиснув до себе Вейд і поцілував, чи обурювалася б я так само?

До щік прилила кров, коли я собі це уявила, і я розсердилася на саму себе. Про Вейда в цьому плані взагалі не варто думати! Він просто мій напарник!

Я вбігла до квартири і зітхнула з полегшенням, відчувши себе набагато спокійніше у своєму затишному гніздечку. Помітила, що жодних слідів учорашньої гулянки вже немає. Подумки подякувала шановній гномисі й пораділа, що оплатила додаткові послуги. З такою роботою в мене точно не буде ні сил, ні часу, щоб ще і прибиранням займатися!

Щоб остаточно відволіктися, я витягла альбом і почала малювати. Це заняття завжди заспокоювало і приводило до ладу думки. Але варто було побачити, яких обрисів набуває малюнок, як я з прикрістю закусила губу. З аркуша паперу на мене дивилися чорні очі Вейда, що зазирали, здавалося, в саму душу.