Глава 22.2

Дорогою до Департаменту, відвозячи заарештованих, я розмірковувала про те, що сталося сьогодні. І кількість питань тільки збільшувалася. Як розповіли Анселм і Вінілла, Натана Дарбі вони розкручували на гроші, але не вбивали.

Та і взагалі, жінка заявила, що щойно приїхав чоловік, вона послала до трактиру «Червоний кабан» записку, де просила коханця поки що її не відвідувати. Вініллі хотілося побути з Анселмом хоча б кілька днів. Адже їм так рідко це вдавалося.

Чому раптом Натан проігнорував прохання і поперся посеред ночі до неї, жінка не знала. А в тому, що він прямував саме до Вінілли, я не сумнівалася. Іншої причини знаходитися в тому районі в такий час у нього не було.

Ще не виходили з голови слова про записку. Це здавалося ключовим. Судячи з розвитку подій, до рук трактирника вона так і не потрапила. Може, якщо я дізнаюся, кому саме її вручили, це щось прояснить?

Варто було б розпитати хлопчика, якому Вінілла давала доручення – одного з сусідських дітей. Але вже точно не сьогодні!

Я почувалася такою втомленою, що якнайшвидше хотілося покінчити зі справами і хоч трохи відпочити. Ментально ж була просто вичавлена. Надто часто сьогодні довелося використовувати свій дар.

Після приїзду до Департаменту ми здали заарештованих стражникам. Самі ж попрямували до лазарету. Як пояснив Ліндсі, необхідно обов’язково зафіксувати отримані ушкодження, щоб надалі поставити в провину злочинцям ще і це.

На мій подив, головним цілителем Департаменту виявилася жінка. Утім, ця професія не вважалася прерогативою сильної статі, тож не настільки вже і дивно. Якщо вона справді сильний цілитель, то їй могли віддати перевагу.

Жінка виглядала впевненою в собі і разюче спокійною. Вона не вирізнялася особливою красою. Ширококістна, з вольовим квадратним підборіддям і довгим носом з горбинкою. Статура, швидше, чоловіча, без особливих принад. Але мені сподобався її погляд: прямий, чесний, розумний. І очі були дуже виразні, темно-сірого кольору. У підпорядкуванні в жінки, яка представилася як Олівія Свон, знаходилися двоє цілителів-чоловіків, які виконували її розпорядження просто-таки беззаперечно.

Поки нас оглядали, я раділа маленькому перепочинку і плекала надію, що Вейд дізнається про те, що сталося, якомога пізніше.

Але, на жаль, цим надіям не судилося збутися...

Двері лазарету різко відчинилися, пропускаючи розлюченого напарника. Чорні очі обвели по черзі всіх присутніх і зупинилися на мені.

Я нервово зглитнула – настільки погляд Вейда не віщував нічого хорошого. Щоправда, насамперед напарник усе ж таки звернувся до Олівії:

– Що з цими двома ідіотами?

Ліндсі ображено випнув груди. Але помітивши криву посмішку Вейда, що наче говорила – ну давай, тільки дай мені привід! – мудро вирішив промовчати.

Я ж втиснула голову в плечі, з сумом розуміючи, що це кінець. Ось і закінчилася наша угода! Схоже, я встановила рекорд, зруйнувавши свою кар’єру в перший же день роботи.

– Пані Фаррен відбулася ґулею на потилиці, – єдина, на кого не справила жодного враження поява Вейда, була Олівія. Її тон залишався рівним. – У пана Каранта ж залишкові явища після впливу магаука та кілька синців і саден. Але нічого серйозного.

– Дякую, – сухо сказав Вейд, зовні заспокоюючись. Але, мабуть, цей його уявний спокій налякав ще сильніше. – А тепер поясніть докладно, що сталося на виїзді. Почнемо з тебе, – він спрямував злі очі в мій бік.

Я, заїкаючись, розповіла про те, як, допитуючи Вініллу, зрозуміла, що вона бреше. Вирішила розпитати її стару сусідку і з’ясувала, що Анселм ховається в сараї.

На цьому місці Вейд безцеремонно мене перервав:

– Дозволь нагадати: які розпорядження я тобі давав, відправляючи з цим дорученням?

– Дізнатися, чи не приховує щось свідок, – приречено відповіла я.

– А ти що зробила? – примружився напарник.

– Але ж той чолов’яга міг утекти! – спробував заступитися за мене Ліндсі.

– А що заважало вам залишитися біля будинку, щоб цьому запобігти, а за підмогою відправити візника?

Я винувато потупилася. Чомусь така ідея тоді мені в голову не прийшла. Настільки хотілося проявити себе як співробітник Департаменту, що навіть замислюватися особливо не стала.

– Пробачте, – видавила я, сподіваючись, що це хоч якось допоможе згладити ситуацію.

– Що було далі? – проігнорувавши мою репліку, запитав Вейд.

Я помітила, що цілителі делікатно нас залишили, але зовсім цьому не зраділа. Тепер напарник навіть заради правил пристойності не стане стримуватися. Утім, коли його зупиняли ці самі правила?

– На дверях сараю був замок. І ми з Вініллою пішли до будинку, щоб узяти ключ.

– Далі, – зажадав напарник, бачачи, що я завагалася.

Довелося розповісти про свою подальшу ганьбу, коли мене обвели навколо пальця наче дитину і оглушили. Вейд перевів погляд на Ліндсі, вимагаючи продовження.

Уже перші слова напіворка змусили мене заклякнути:

– Ця оглашенна вискочила з дому і одразу почала палити в мене з магаука. Захисний браслет відключився після кількох ударів блискавки. Я не встиг нічого зробити. Лежав паралізований на землі. Мені на допомогу кинувся кучер. Але та навіжена вже встигла звільнити чоловіка з сараю. Той приклав кулаком спочатку його, а потім і мене. Тоді я взагалі відключився.