Глава 21.3

Деякий час я впритул її роздивлялася, намагаючись зрозуміти, як будувати допит далі. Потім промовила:

– Коли ви востаннє бачили чоловіка?

– Давно. Десь місяць тому, – мабуть, навіть занадто швидко відповіла вона.

Коливання аури лише підтвердили те, що я і так зрозуміла з її реакції. Бреше.

– Отже, він ще в рейсі? – запитала я. – Мені повідомили, що він моряк і часто буває відсутній.

– Бачу, хтось прямо-таки перейнявся тим, щоб присвятити вас у мої справи! – презирливо кинула Вінілла. – Це стара карга Дафінія? Злісна, заздрісна гадина вічно любить пхати свого носа, куди не слід!

Я з деяким подивом поглянула на неї, але вирішила не спростовувати припущення. Нехай думає на якусь там Дафінію. Особливої ролі це не відіграє.

– Відповідайте на запитання, – зажадала я.

– Та не знаю я! Може, і в рейсі! – з викликом заявила Вінілла. – Звідки я можу знати точно?!

Знову брехня! Як же хотілося заарештувати цю жінку і привезти до Департаменту, де вже Вейд точно знайшов би спосіб змусити її сказати правду! Але поки доводилося діяти обережно. Якщо налякаємо зараз, то про те, щоб зловити чоловіка Вінілли, у чиїй причетності до справи я тепер не сумнівалася, можна буде забути.

Сама жінка навряд чи вбивала. Принаймні мій дар недвозначно говорив про те, що вона не збрехала щодо минулої ночі. А от її чоловік, який після приїзду дізнався про забави дружини з коханцем, цілком міг озвіріти і піти на крайні заходи. Про те, що Натан Дарбі прямував тієї ночі якраз таки до коханки, свідчить місце, де знайшли тіло. Неподалік від кварталу, де живе Вінілла.

Треба буде виставити біля її будинку таємних спостерігачів. Якщо чоловік тут з’явиться, його зможуть схопити!

– Що ж, дякую за допомогу! – я піднялася, розуміючи, що тиснути більше не варто, щоб вона не надто стривожилася. – Якщо в нас виникнуть ще запитання, чи можу я знову вас потурбувати?

– Та будь ласка! – знущально махнула рукою Вінілла, дивлячись на мене з неприхованим глузуванням.

Я бачила, як її емоційний фон вирівнюється на очах. Мабуть, вирішила, що їй вдалося мене провести!

– Ходімо, Ліндсі! – кивнула я напіворку.

І ми залишили будинок негостинної господині.

– Може, варто було на неї натиснути? – з сумнівом простягнув хлопець, коли ми опинилися на вулиці.

– Поки що не треба, – заперечила я. – Вейд сказав, що мені слід тільки з’ясувати, чи знає вона щось про цю справу.

– І що? Знає?

– Схоже на те, – задумливо відгукнулася я, дивлячись у бік старенької сусідки, яка сиділа у кріслі-гойдалці.

Чи не та це Дафінія, про яку так неприязно відгукувалася Вінілла? Якщо так, може, старенька розповість щось цікаве?

Я рішуче попрямувала в бік сусіднього будинку, а Ліндсі вірним охоронцем рушив слідом. Хоча, сумніваюся, що стара жінка становила небезпеку, через яку варто було б це робити. Але якщо хоче за мною ходити хвостом, нехай! Тільки б не діставав сумнівними залицяннями.

– Вітаю вас, шановна! – привіталася я, наблизившись до ґанку.

Стара окинула нас обох таким поглядом, що йому б позаздрив будь-який дізнавач. Здавалося, оцінила кожну деталь і зробила далекосяжні висновки з усього, що побачила.

– А ви тут у справі Натана Дарбі? – з доброзичливою посмішкою запитала вона, відповівши на привітання.

– Саме так, – відповіла я. – Ви дуже проникливі!

Стареньку явно потішив комплімент, і вона посміхнулася ще ширше. Потім довірливо понизила голос:

– Це руде стерво точно замішане у вбивстві! Якщо не вона, то її чоловік точно!

– Але ж він у рейсі, – якомога байдужіше сказала я.

– А ось і ні! – вона мало не підстрибнула в кріслі. – Повернувся два дні тому!

– Он як? – затамувавши подих, промовила я.

Старенька ж, задоволена тим, що може настукати на сусідку, затараторила:

– Та він і зараз там! Коли стало відомо про те, що трактирника прирізали, Вінілла чоловіка в сараї сховала! Я сама бачила, як вона своєму недолугому Анселму їжу туди носила. Гадаю, ввечері, коли ніхто не бачитиме, він взагалі втече. І тоді шукай його! Тож якщо хочете спіймати цього вбивцю, не тягніть! Втече ж!

Ми з напіворком перезирнулися і, не змовляючись, подивилися в бік кволої споруди біля будинку Вінілли. Ризикнути взяти підозрюваного просто зараз? Або повернутися до Департаменту і надіслати сюди за ним оперативний загін?

Останній варіант розумніший. Але ж ми, напевно, так переполошили своїм приходом Вініллу, що вони з чоловіком не захочуть чекати темряви. І справді ж, втече!

Своїми сумнівами я поділилася з Ліндсі. Усе-таки він більш досвідчений у подібних справах.

– Та візьмемо і так! – упевнено заявив він. – Я сильніший за двох чи навіть трьох звичайних стражів, – напіворк гордовито випнув груди. – Впораюся якось з одним моряком. Це йому не зі спини на трактирників нападати! Зі мною таке не пройде!