Глава 21.2

– Так хто він? – швидко впорався з незручністю напіворк. – Кай усе-таки? Так він у Марібет закоханий! Тут без шансів! Щойно в них усе зав’язалося, він більше на інших дівчат і не дивиться. А раніше, бува, ми з ним так розважалися! – з деяким сумом простягнув він.

Поки напіворк не став посвячувати мене в подробиці того, як саме вони розважалися, я похмуро сказала:

– Мова іде про Габріеля. Сподіваюся, тепер ти вгамуєшся?

Ліндсі деякий час перетравлював отриману інформацію, потім рішуче замотав головою.

– Ні, з кровосмоком у тебе теж нічого не вийде!

– Це ще чому? – з важкістю зберігаючи спокійний тон, запитала я.

– З ним ще важчий випадок, ніж із Каєм! Він за своєю мертвою бабою досі тужить.

– А може, завдяки мені перестане тужити? – уїдливо заперечила я.

– Ні-і, – подумавши, заявив Ліндсі. – Ми вже скільки разів з Каєм намагалися його з кимось познайомити. Марно! Та і він точно не для тебе!

– Це ще чому?

– Ти з ним від нудьги завиєш через п’ять хвилин спілкування! – усміхнувся напіворк.

– З тобою я готова була завити вже за хвилину! – мстиво відбрила я. – Хоча і не від нудьги, а від обурення твоїм нахабством!

– Це не нахабство, а наполегливість! – анітрохи не збентежився Ліндсі, обдаровуючи широченною посмішкою. – І зі мною ти точно не засумуєш!

– Тут я навіть сперечатися не буду! – саркастично сказала я. – Але, може, для різноманітності посидимо трохи в тиші? Мені треба налаштуватися на майбутній допит. Продумати, про що насамперед говорити з підозрюваною.

Напіворк дійсно замовк, але лише на кілька хвилин. Причому весь цей час страдницьки зітхав і окидав мене з ніг до голови таким поглядом, що хотілося дати йому ляпаса.

– Коли ти така сувора, це ще більше збуджує! – нарешті, нахабно заявив цей нестерпний тип і пересів на моє сидіння.

Я відсунулася якомога далі. Але напіворк негайно скоротив відстань і обійняв мене за плечі.

– Ну чого ти така напружена? – зашепотів прямо у вухо, погладжуючи величезним ручищем моє плече і повільно, але впевнено просуваючись до грудей.

Від обурення я навіть не відразу відреагувала. А потім рішуче відкинула його кінцівку і витріщилася в обличчя, що нависло наді мною.

– Та за яким правом ти руки розпускаєш?!

– Поки що ні за яким. Але дуже сподіваюся цього права набути, – усміхнувся Ліндсі, і раптом його губи опинилися поруч із моїми.

Усвідомивши, що ця сволота має намір мене поцілувати, я спробувала відштовхнути. Але величезні ручища притиснули до себе так міцно, що не смикнешся! Єдине, що вийшло, так це відвернути обличчя, через що його губи слизнули по щоці. Одразу ж зробили нову спробу, не звертаючи уваги на мої обурені вигуки.

Посилаючи в голову Ліндсі ментальний удар, я навіть не вагалася. Захисний браслет напіворка заіскрив, надсилаючи попереджувальний сигнал. Хлопець відпряв і з докором вигукнув:

– Ну от навіщо ти так?!

– Ще раз до мене полізеш – битиму ментальним ударом доти, доки мізки на місце не встануть! – пообіцяла я йому. – Або на кашу не перетворяться, що в твоєму випадку одне й те саме!

Решту шляху ми з Ліндсі мовчали. Він, на щастя, пересів знову на протилежне сидіння, звідки кидав на мене тужливі погляди. Я ж його вперто ігнорувала, втупившись у вікно.

З полегшенням побачила, що екіпаж, нарешті, досяг пункту призначення, зупинившись біля не надто показного на вигляд будинку. Утім, тут усі були такі. Район вважався бідним.

Не чекаючи, поки напіворк запропонує мені допомогу, я сама вискочила з карети і рішуче попрямувала до будинку.

Мигцем помітила, як за мною і Ліндсі, який йшов позаду, з цікавістю спостерігає літня жінка, що сидить у кріслі-гойдалці на ґанку сусіднього будинку. В’язання, що лежало на колінах, явно цікавило її менше, ніж справи сусідів.

Піднявшись по сходинках до дверей потрібного будинку, я постукала у двері. Напіворк безмовною статуєю стирчав позаду. І його присутність додавала впевненості, навіть попри те, що сталося в кареті. Все-таки самій потикатися в місце, що цілком могло виявитися лігвом злочинців, було страшно. Безрозсудною хоробрістю я не вирізнялася.

Стукати довелося довго, поки, нарешті, мені зволили відкрити.

На порозі стояла досить приваблива, хоч і дещо вульгарна руда жінка років тридцяти. Її злегка розкосі карі очі окинули нас неприязним поглядом.

– Чого треба? – не обтяжуючи себе привітаннями чи бодай якоюсь ввічливістю, запитала вона. – Хіба я щось порушила?

– Ми просто хочемо вас про дещо розпитати, – спробувала я налаштувати її на більш доброзичливий лад. – Дозволите нам увійти?

Вона неохоче посторонилася, пропускаючи нас усередину.

Обстановка виявилася небагатою. Але, як не дивно, у будинку було чисто і навіть затишно.

Господиня кивнула в бік плетених крісел біля чайного столика. Хоча пропозиції випити чаю навряд чи варто було чекати.