Глава 20.3

– Вона померла на його руках, – Марібет утерла сльозу, що виступила на очах. – Їй було шістдесят п’ять. Відтоді минуло вже п’ятнадцять років, але Габріель так і не зміг повернути смак до життя. Саме тому він зараз такий! Йому важко з кимось зближуватися. І не лише через те, що він усе ще не може забути дружину. Думаю, Габріель просто боїться знову пережити щось подібне. Але якщо він зустріне хорошу і терплячу жінку, яка зуміє достукатися до його серця, то цілком може покохати знову! Я вважаю, що ти ідеально йому підходиш ще і тому, що ельфійки живуть набагато довше за звичайних людей. Він піде на контакт з тобою охочіше, ніж з людськими жінками.

Такий раціональний і продуманий підхід дещо покоробив. Але я розуміла, що поганого Марібет не бажає ні мені, ні Габріелю. Вона дійсно вважає, що ми одне одному підходимо.

Він чоловік, для якого не має особливого значення зовнішність, якщо вже зберігав вірність тій, що старіла на очах. А я могла б скрасити його самотність і бути точно впевненою, що мене не зрадять і не обдурять. Причому про сильні почуття в обох випадках не йдеться. Хоча Марібет вважала, що з часом взаємоповага може перерости в дещо більше.

Сказати, що я була збентежена і розгублена – це нічого не сказати. І вже навіть не могла висунути колишній аргумент про те, що всі чоловіки – лицемірні гади. У випадку Габріеля це точно не так!

А чи хочу я насправді все життя залишатися сама? Серце тужливо стислося від думки про те, як би проходило таке ось життя. У моєму випадку ще й дуже довге. Мабуть, все ж таки ні. Хоч би як не намагалася переконати себе в зворотному, але я, як і будь-яка жінка, хотіла мати поруч з собою того, хто став би опорою і підтримкою, любив і піклувався.

І невже я справді вважаю, що змогла б знайти когось кращого за Габріеля? Внутрішній голос уїдливо додав: «Чи ти сподіваєшся розтопити серце свого черствого напарника, для якого ти лише нав’язаний тягар? Та ти йому навіть для розваги не підходиш! Для цих цілей він обирає таких, як та лялечка-офіціантка!»

Ці думки жахнули.

– Зрештою, ви можете просто спробувати, – продовжувала обробляти мене Марібет, бачачи, що її слова впали на сприятливий ґрунт. – Ніхто вас силоміць до вівтаря не потягне! Походіть на побачення, пізнайте одне одного краще. Потім визначитеся.

– Невже ти справді вважаєш, що Габріель захоче піти зі мною на побачення? – криво всміхнулася я.

– Захоче! – впевнено заявила дівчина. – Вже я про це подбаю!

Я уявила собі, як вона з таким самим завзяттям стане обробляти Габріеля, і невесело хмикнула. Що ж, усе краще, ніж і далі піддаватися настирливим атакам Марібет! Сходжу на кілька побачень із вампіром, щоб позбутися невгамовної свахи. І якщо нічого не вийде, отримаю вагомий привід надалі припиняти будь-які спроби звести мене з кимось іще.

– Гаразд, – кивнула я. – Чому б і ні?

Марібет просяяла і з ентузіазмом вигукнула:

– Ти не пошкодуєш!

В останньому я якраз таки сильно сумнівалася, але нічого не стала говорити.

Уже перша фраза Вейда, коли я увійшла до нашого кабінету в Департаменті, переконала, що я прийняла правильне рішення:

– Де тебе носить, ледащо?!

Габріель з його шляхетними манерами ніколи б не став поводитися з жінкою так, як цей невихований хам! І що я в ньому тільки знайшла, якщо всілякі дивні думки щодо нього виникають? Найімовірніше, річ у тому давньому сні, в якому я бачила Вейда, через що і наділила його уявними романтичними рисами.

Поки я підбирала відповідь, здатну якомога делікатніше висловити моє обурення, напарник заявив:

– У мене з’явилися важливі справи з інших розслідувань. Тож до коханки трактирника поїдеш сама.

Моє обурення миттю зникло, змінившись панічними думками про те, що я сама не впораюся. Але, звісно, Вейду я цього показувати не збиралася, тому лише кивнула.

– Візьмеш у супровід когось зі стражників, – продовжував розпоряджатися напарник. – Про всяк випадок. Раптом там виявиться той моряк і надумає буянити. Я вже розпорядився, щоб тобі когось виділили на допомогу. На рожен не лізь! Просто розпитай про те, що ця жінка знає. Якщо відчуєш брехню, не показуй. Краще потім викличемо і допитаємо разом вже в Департаменті. Усе зрозуміла?

– Так, – мій голос пролунав хрипко, мимоволі видаючи хвилювання.

Напарник скептично поглянув на мою фізіономію, на якій я марно намагалася зобразити незворушність, і піднявся з-за столу. Коли, проходячи повз, він раптом ні з того ні з сього вщипнув мене за зад, а потім зник за дверима, щось весело насвистуючи, я настільки сторопіла, що тільки й змогла, що проводити нахабу шокованим поглядом.

Це що щойно було?! Чи спілкування зі спокусливою офіціанткою налаштувало напарника на грайливий лад? Образившись від такого припущення ще більше, я крикнула у зачинені двері:

– Чурбак невихований! – і притиснула долоні до палаючих щік.

І все ж таки, як я не намагалася роздмухувати в собі обурення, чомусь відчувала не тільки негативні емоції через виявлений до мене несподіваний інтерес напарника. Нехай і обурювалася формою його прояву. Може, він дійсно вважає мене не такою вже й страшною?

Так, а ось ці думки геть! Начхати, навіть якщо і так! Не хочу, щоб мені знову розбили серце, і потім довелося відновлювати себе по шматочках. Тим паче що цього разу поруч не буде терплячої Арлін та її батьків, які стануть зі мною возитися.