Глава 19.2

– А як інакше назвати... – вишибала трохи знітився, але швидко оговтався. – Але він у всіх на очах крутив шашні зі своєю шльондрою. Майже всю виручку на неї спускав. А Авеліні скандали влаштовував. Мовляв, вона його в ліжку не задовольняє і сама винна. Принижував її при всіх, обзивав по-всякому. Бувало навіть, що і руку підіймав!

– Вас же це чомусь сильно хвилювало, – багатозначно зауважив Вейд.

Вишибала не відповів і ще більше насупився.

– Що ви відчуваєте до дружини колишнього господаря? – втрутилася вже я.

На мене прямо-таки навалилася пекуча хвиля емоцій. Але розповідати про них Барт явно не хотів.

– Ви її кохаєте? – озвучила сама, чомусь не відчуваючи до цього нестриманого чоловіка негативу. Його трепетне ставлення до жінки навіть викликало симпатію.

Він низько опустив голову.

– Якщо ви не зрозуміли, то я маг-менталіст, – м’яко промовила я. – І знаю, що ви зараз відчуваєте. Тож і без ваших слів усе розумію.

– Може, ви вирішили, що станете кращим чоловіком для цієї жінки, ніж Натан Дарбі? – вкрадливо втрутився Вейд. – І чекати природної смерті суперника не побажали?

– Не вбивав я його! – неприязно вигукнув вишибала.

А я кивнула напарнику, даючи зрозуміти, що він не бреше.

– І все ж таки дозвольте перевірити ваш кинджал, – зажадав Вейд, дивлячись на піхви на поясі вишибали.

Той знизав плечима. Витягнув зброю і простягнув моєму напарникові руків’ям вперед. Я мигцем зазначила, що за описом кинджал цілком міг бути тим, яким убили трактирника. Стандартний, військового зразка.

Вейд витягнув кристал із прив’язаною до нього некроенергією небіжчика і провів ним над зброєю. Камінь не змінив колір, і я навіть зраділа. Чомусь не хотілося, щоб цей чоловік виявився замішаним у такій брудній справі.

Але Вейд не поспішав повертати йому зброю, пильно її оглядаючи. Потім підняв очі на вишибалу і повільно запитав:

– Адже він зовсім новий. Ще жодного разу не бував у вжитку. Це відразу видно.

– То й що? – з викликом запитав Барт.

– А те, що колишні військові дорожать своєю бойовою зброєю і воліють використовувати саме її, навіть коли йдуть у відставку. Сумніваюся, що за всі роки служби вам жодного разу не довелося скористатися своїм кинджалом.

– Мій старий вкрали, – неохоче зізнався вишибала, і Вейд подався уперед.

– Он як? І коли саме?

– Три дні тому, – буркнув Барт. – Довелося купити новий.

– За яких обставин його вкрали?

Очі напарника засвітилися, наче у гончого пса, який напав на слід.

– Зник з моєї кімнати. Я живу при трактирі в невеличкій комірчині біля кухні. Того ранку прокинувся і помітив, що кинджала немає.

– І вас це не здивувало?

– Сам винен. Того дня так втомився, що забув двері замкнути, – вишибала зітхнув. – От і нарвався! Хоча дивно, що вкрали тільки зброю, – поміркувавши, додав він, чухаючи потилицю.

Ми з Вейдом переглянулися.

– Хто міг проникнути в таверну після її закриття?

– Та хто його знає! – знизав плечима Барт. – Хіба для злодіїв замки колись були перешкодою?

– Сумніваюся, що злодії, проникнувши до трактиру, обмежилися б тільки вашим кинджалом, – хмикнув Вейд. – Хто ще живе тут постійно?

– Кухарка і чорновий робітник, – відповів вишибала.

– А ваша господиня? – не втрималася я від запитання.

Ну от не подобалася мені ця особа, хоч убий!

– Хазяйські кімнати на другому поверсі, – сказав Барт і подивився на мене з явною ворожістю. – Ви що думаєте, що...

– Нам доводиться відпрацьовувати різні версії, – миролюбно сказала я.

– Хоча не варто виключати, що хтось цілеспрямовано забрався до трактиру, щоб узяти саме ваш кинджал, – задумливо сказав Вейд. – Хтось, хто хотів вас підставити. Але це, звісно, лише мої домисли.

– А якщо це чоловік тієї шльондри, яка крутила шашні з хазяїном? – раптом висунув власну версію Барт.

– Детальніше, будь ласка! – зажадав напарник. – Що за жінка?

– Її звуть Вінілла. Живе за три квартали звідси, – вишибала скривився і сплюнув. – Чоловік моряк, постійно в рейсах. А ця повія з ким тільки не плутається під час його відсутності. У нашому трактирі часто собі шукала пригод на одне місце. Так і з хазяїном сплуталася.

– А її чоловік-моряк зараз де? – запитав Вейд.

– Та не знаю я! Просто припустив, що раптом він повернувся, дізнався про шашні дружини і...

– Добре, ми це перевіримо, – заявив напарник. – Адресу її знаєте?

Вишибала кивнув і поспішив повідомити цю інформацію.

Допит решти працівників нічого нового не дав. Як і їхнє ментальне сканування. Усі були схвильовані тим, що сталося, насторожені через наш прихід, стурбовані тим, як тепер складеться доля закладу, але не більше.