Глава 19.1

ГЛАВА 19

– Ми можемо пройти в більш спокійне місце, щоб обговорити деякі питання? – поцікавився Вейд.

Жінка невпевнено кивнула.

– Можемо пройти до кабінету мого чоловіка.

Вишибала одразу ж стрепенувся:

– Я з вами.

– З вами ми поговоримо пізніше, – відразу обрубав його напарник.

Той спробував протестувати, але білявка слабко йому посміхнулася і тихо сказала:

– Усе гаразд, Барте. Я впораюся.

Він неохоче погодився почекати. А жінка повела нас до прихованих у стіні дверей неподалік від барної стійки. За ними, як виявилося, і знаходився кабінет господаря. Звуки з загального залу сюди долинали приглушено і не заважали нормально розмовляти.

Запропонувавши нам сісти, жінка влаштувалася за масивним дерев’яним столом, явно почуваючись там не у своїй тарілці. Мабуть, усі питання в трактирі вирішував чоловік, і їй зараз доводилося нелегко.

У моїй душі навіть ворухнулося щось на кшталт співчуття. Але я постаралася його придушити. Під час розслідування вкрай важливо зберігати об’єктивність і не дозволяти емоціям затуманювати розум. А інакше ставитимешся до всього упереджено. І невідомо, чим це обернеться.

– Чи можна попросити вас зняти браслет ментального захисту? – звернулася я до білявки.

Та поспішно кивнула і тремтячими пальцями зняла браслет. На мене одразу ж повіяло її страхом і хвилюванням, що затьмарювали всі інші емоції. Я навіть поморщилася – настільки сильним виявилося ментальне поле. Мабуть, пані Дарбі вкрай чутлива особа.

– Назвіть ваше ім’я, – розпочав допит Вейд.

– Авеліна Дарбі, – жінка дивилася на нього наче кролик на змію.

– Адже вам уже повідомили про те, що сталося з вашим чоловіком? – запитав напарник.

Вона нервово кивнула.

– Тіло можете забрати завтра. Я підпишу дозвіл, – діловито сказав Вейд. – У вас є припущення, хто міг бажати смерті вашому чоловікові?

– Н-ні... Я не втручалася в його справи. У мої обов’язки входила закупівля їжі, нагляд за кухнею, – залякано відповіла вона. – Зазвичай я навіть у загальний зал не виходила.

– Скільки років ви були одружені? – поставив нове запитання Вейд.

– Майже рік. Коли я приїхала до міста, то оселилася по сусідству з трактиром. Натану я сподобалася, і він почав до мене залицятися. Так і зійшлися, – її широко розкриті наївні очі дивилися то на мене, то на Вейда.

Як не старалася, в її емоціях я не вловлювала нічого підозрілого. І все ж таки поставила пряме запитання:

– Це ви організували вбивство чоловіка?

Жінка поглянула на мене зі справжнім жахом, але Вейд, як не дивно, мене підтримав:

– Відповідайте на запитання.

– Ні! – зі щирим обуренням вигукнула Авеліна. – Як ви могли таке подумати?!

– Не бреше, – довелося визнати мені.

Емоції жінки не відрізнялися від того, що вона демонструвала зовні.

Ми ще деякий час порозпитували її про те, що вона знає про справи чоловіка. Але результат був такий собі. Пані Дарбі дійсно була далека від усього цього. Типова домогосподарка, яку не турбувало нічого, крім хатніх клопотів. Але щось мені в ній усе одно чомусь не подобалося. Чи може я упереджена і шукаю подвійне дно там, де його немає? Але аж надто вона вразлива! До неправдоподібності. Хоча її емоції це підтверджують.

Потім я згадала про почуття вишибали до білявки і поставила нове запитання, доволі безцеремонне:

– Які стосунки вас пов’язують із чоловіком, якого ми бачили біля барної стійки?

– З Бартом? – здивовано відгукнулася Авеліна. – Ви про що? Він просто працює... працював на мого чоловіка. Наш вишибала. Хороший і порядний чоловік. Колишній воїн. Раніше служив на кордоні, але ось уже три роки як вийшов у відставку. Влаштувався до мого чоловіка. Натан завжди про нього добре відгукувався!

Знову не бреше.

Я зітхнула. Невже ця безневинна овечка і справді не підозрює про те, що вишибала у неї закоханий по вуха?

Перехопивши запитальний погляд Вейда, я кивнула, підтверджуючи, що жінка з нами відверта.

– Гаразд, завтра прийдете в Департамент і підпишете власні показання, – резюмував Вейд. – А тепер запросіть сюди Барта. І попередьте інших працівників, що з ними ми теж захочемо поговорити.

Авеліна так поспішно вискочила з кімнати, наче за нею орки гналися. Мабуть, у нашому товаристві їй було дуже дискомфортно.

– Що думаєш? – запитав напарник, провівши жінку поглядом.

– Не знаю, чому, але вона мені не подобається.

Вейд іронічно підняв брови.

– Дозволь дізнатися причину. Начебто цілком навіть мила і порядна жінка.

– У тому-то і річ, що аж занадто мила! – зітхнула я, сама не розуміючи власних емоцій.

Вейд глузливо хмикнув.