Глава 18.2

Коли ми з Вейдом знову їхали в екіпажі, деякий час між нами панувало мовчання. Я відчувала, як пильний погляд напарника свердлить мій профіль.

– Що? – врешті не витримала і поглянула на нього.

– Я просто намагаюся зрозуміти, чому ти так вчинила. Адже він у тебе поцупив гаманець. А потім поводився з тобою дуже нахабно і зухвало. Хлопчик тобі абсолютно чужий. То чому?

– Адже я вже говорила, – зітхнула я. – Кожен заслуговує на другий шанс. Я уявила себе на його місці. Що було б, якби мій батько був бідним і не залишив спадщини, завдяки якій я ні в чому не потребувала. Мачуха одразу ж викинула б мене на вулицю. У цьому я не сумніваюся ні на мить! Страшно уявити, яким би стало моє життя. Коли ти сам проти цілого світу, а особливо коли ти всього лише беззахисна дитина, це страшно. Нехай хоч цьому хлопчику пощастить. Розумію, що не можу допомогти всім, але йому ось захотілося.

Знову дивний задумливий погляд,  який я не змогла розгадати.

– Отже, ти теж сирота?

Я кивнула. У горлі утворився ком, коли я згадала про батьків.

– Мати померла, коли мені було вісім. Батько – п’ять років тому. Звісно, у мене ще є мачуха і зведена сестра. Але в нас завжди були складні стосунки. А після деяких обставин я остаточно розірвала з ними будь-які зв’язки.

Сама дивувалася тому, що говорю на подібні теми з Вейдом. Адже йому навряд чи до мене є якесь діло. Так і очікувала, що він зараз грубо мене обрубає. Але замість цього напарник запитав:

– Що ж це були за обставини?

Після деякого коливання я відповіла, дивуючись самій собі, що відчуваю до Вейда таку довіру:

– Вони хотіли мене вбити, щоб привласнити батьківську спадщину.

Вейд здивовано підняв брови.

– І як тобі вдалося розкрити їхні задуми?

– Випадково підслухала розмову, не призначену для моїх вух.

– Сподіваюся, вони понесли за це покарання? – запитав напарник.

– За що? – гірко всміхнулася я. – Адже вони не встигли перейти до дії. Тож кожен залишився при своїх. А я постаралася забратися від них якомога далі.

Він нічого не сказав. Але щось у його пильному погляді давало зрозуміти, що байдужим до моєї історії не залишився.

Решту шляху до трактиру «Червоний кабан» ми провели кожен у своїх думках. Спогади про минуле роз’ятрили ледве загоєні душевні рани, і настрій був відповідним. Вейд же раз у раз позирав на мене, і я не могла зрозуміти, про що він думає. Тож відчула полегшення, коли екіпаж, нарешті, під’їхав до трактиру.

Заклад виявився не з найкращих, хоча відвідувачів в ньому було багато. Згадавши про «Лисячу нору», я повною мірою усвідомила різницю. Тут було гамірно, доволі брудно, смерділо дешевою випивкою, невибагливою їжею і тим запахом, який зазвичай буває за великого скупчення не надто охайних людей. Подавальниці теж не дотягували до рівня офіціантів пристойної ресторації. Вульгарні дівки, які безсоромно фліртували з відвідувачами і, судячи з усього, за бажання надавали й інші послуги.

Я морщилася, просуваючись слідом за Вейдом повз столи до барної стійки. Кремезний чоловік з військовою виправкою – найімовірніше, вишибала – стояв біля неї й обводив чіпким поглядом присутніх. А замість трактирника за стійкою перебувала жінка, вигляд якої настільки вибивався з обстановки, що тут панувала, що це відразу впадало в очі.

Ще досить молода, не старша тридцяти п’яти років, чистенька й акуратна, зі світло-русявим волоссям, зібраним у скромну зачіску, і ясними блакитними очима. Їй вочевидь було тут не до вподоби. І вона раз у раз смикалася, коли хтось із відвідувачів вибухав грубим реготом або брудною лайкою. Гадаю, вишибала саме тому і стирчав поруч. Щоб ніхто з присутніх не спробував приставати до бідолахи.

Побачивши Вейда, який упевнено крокував до них, вишибала весь підібрався і тепер обдаровував мого напарника похмурим поглядом. Чомусь виникла асоціація з величезним псом, готовим вгризтися в горлянку будь-кому, хто спробує завдати шкоди господареві. Неважко зрозуміти, кого він сприймає у цій якості. Миловидну білявку, яка з острахом спостерігала за наближенням Вейда.

Я перейшла у режим магічного сканування і придивилася до коливань аур цих двох. Зрозуміти, що суворий вишибала по вуха закоханий у господиню, було неважко. А ось її емоції я вловити не змогла. Але помітивши на зап’ясті синій браслет, з розумінням кивнула власним думкам.

– Вейд Садерс, дізнавач Департаменту Правопорядку, – замість привітання сказав напарник, наблизившись до стійки.

А я насилу стримала криву посмішку. Вочевидь, з привітаннями у Вейда великі проблеми. Або просто не вважає за потрібне витрачати час на такі, на його думку, дрібниці, як ввічливість.

Я поспішила наздогнати його і встати поруч. На відміну від напарника, ввічливо привіталася і тільки після цього представилася. Білявка нервово кивнула, переводячи схвильований погляд з мене на напарника.

– Чим я можу вам допомогти? – нарешті, пробелькотіла вона.

– Ми хотіли б побачити дружину пана Дарбі, – сухо сказав напарник.

– Ц-це я, – пискнула жінка.

І тепер я повною мірою зрозуміла, чому чоловік так упевнено заявляв, що його дружина не здатна на вбивство. Ця трепетна олениця вочевидь боїться власної тіні. Хоча віднедавна я перестала довіряти першому враженню. Та і живий приклад того, що янгольська зовнішність часом приховує гнилу і чорну душу, мені довелося спостерігати на власні очі. Моя зведена сестра Тереза, наприклад, на вигляд наймиліше створіння. Та і Бейлі теж вельми наочний приклад подібного.