Глава 17.2

Напевно, моє обличчя набуло зовсім уже звірячого виразу, тому що Лис перестав мене обнюхувати і посміхнувся ще ширше.

– Ух, вона ще й гаряча яка! Ти глянь, як оченята виблискують! А які вони в нас гарненькі, – засюсюкав він. Я насилу втрималася від того, щоб не зарядити йому в щелепу. У цю мить навіть забула, що переді мною ватажок злочинної банди. – І як же нас звати, дорогенька?

– Для вас я пані-дізнавачка, – буркнула я, навіть не намагаючись приховати неприязнь у голосі.

Лис чомусь не розсердився, а знову зайшовся безтурботним сміхом.

– Люблю рольові ігри! Коли підемо на побачення, не забудь жетон Департаменту захопити. Пограємо в бандита і дізнавачку!

Мабуть, я вже була червона як рак. Цей нахаба переплюнув навіть Ліндсі! І схоже, через мою реакцію його ентузіазм тільки посилювався.

Вейду врешті набридла ця вистава, і він похмуро промовив:

– Давай перейдемо до справи!

– Ну от умієш ти все задоволення зіпсувати! – скрушно зітхнув Лис. – Але все-таки познайом нас. А то нічого говорити не буду, – нахабно заявив він, посміхаючись.

Вейд, вочевидь, вирішив, що легше поступитися в дрібницях, ніж продовжувати суперечку, і процідив:

– Ленора Фаррен.

– Яке гарне ім’я! – промуркотів перевертень. – А я Даміан Нагаль. Для тебе просто Даміан.

– А я думала, вас називають Скаженим Лисом, – уїдливо відгукнулася я.

– Якщо так тобі подобається більше, я не заперечую, – анітрохи не збентежився він.

– Якось це прізвисько вам мало підходить, – зауважила я. – Нахабний Лис більше підійшло б.

– Крихітко, – підморгнув перевертень, – ти просто не бачила мене в бійці або в ліжку! Тоді б зрозуміла, чому саме Скажений, – самовдоволено заявив він. – Але це легко виправити. Можу на ділі довести, за що мені дали це прізвисько. Звісно, у твоєму випадку йдеться не про бійку.

От же гад! Я вже не знала, куди діватися від незручності. Подивилася на Вейда в пошуках підтримки. Але той, зараза така, спокійно чекав, поки рудий підкорювач жіночих сердець вгамується. В якості помсти за це я, опанувавши себе, ніби між іншим попросила:

– Краще розкажіть, за що мого напарника прозвали Вогняним Батогом.

Лис розсміявся і, потягнувши мене за руку до крісла поруч із тим, у якому вже розташувався Вейд, почав розповідати, ігноруючи похмурий погляд останнього:

– Та є у твого напарника один украй неприємний спосіб покарання для тих, хто попався на гарячому. Почуття гумору в нього вельми чорне й сумнівне.

– І який же це спосіб покарання? – зі щирою цікавістю запитала я.

– Всипати вогняних батогів по м’якому місцю. Повір, це вкрай принизливо і болісно. Потім кілька днів навіть сісти неможливо.

Він трохи скривився. А я не втрималася і пирснула зі сміху.

– Це ви що на власній шкірі відчули?

Лис страдницьки зітхнув, не підтверджуючи, але і не спростовуючи моє припущення. І я зрозуміла, що так і є. Настала моя черга заходитися сміхом. А Лис тільки докірливо зітхав і бурчав:

– Он які жорстокі дівчата нині пішли! Над чужими стражданнями регочуть!

Відсміявшись, я все-таки знайшла в собі сили промовити:

– Так а хіба на вас не було магічного захисту? Як же ви дозволили так над собою познущатися?

– Цей збоченець своїм батогом в лічену мить будь-який захист пробиває, – страдницьки зітхнув перевертень. – Перевірено на кількох десятках дуп!

– А ось за «збоченця» цілком можеш знову відчути на собі всі принади того, про що зараз говориш, – багатообіцяльне простягнув Вейд.

– Гаразд-гаразд, припиняю! – удавано заканючив Лис, сплеснувши руками.

А потім, нарешті, повернувся за стіл. Причому вигляд у нього відразу невловно змінився. Куди тільки подівся нахабний юнак, нешкідливий і харизматичний? Вираз очей став колючим і гострим, посмішка зникла. Він навіть здався старшим на кілька років.

Я настільки здивувалася цим метаморфозам, що на деякий час втратила дар мови. Усвідомила повною мірою, що не варто обманюватися нешкідливим виглядом того, хто примудрився усього за три роки опинитися на вершині злочинного світу Барміна.

– То що вас до мене привело? – перейшов до справи Лис, пильно дивлячись на Вейда.

Той теж посерйознішав і, ретельно добираючи слова, заговорив:

– Минулої ночі вбили власника трактиру «Червоний кабан». З’ясувалося, що твої підлеглі приходили до нього з погрозами і вимагали заплатити. Він відмовив, і через кілька днів його знайшли мертвим.

Скажений Лис і бровою не повів.

– Не буду заперечувати, що ми намагалися взяти його заклад в оборот. Але який сенс убивати? Налякати – так. Можливо, навіть злегка покалічити, щоб не впирався рогом. Власне, незабаром це б на нього і чекало. Але, як бачиш, ми запізнилися!

Я мимоволі здригнулася від того, як спокійно він розмірковував про такі речі. Немов про щось цілком буденне. І особливо обурювало те, що Вейд на це реагував нормально. Хоча, якщо згадати, які складні тут стосунки у Департаменту Правопорядку з кримінальними елементами, на багато що дивляться крізь пальці. І все ж таки це коробило і не вкладалося в мої колишні уявлення про світ.