Глава 17.1

ГЛАВА 17

«Лисяча нора», як красномовно називався заклад, являла собою щось середнє між ресторацією і таверною. Для ресторації тут надто різний контингент відвідувачів, часом вельми далекий від вершків суспільства. Для таверни – занадто високий рівень обслуговування і вишуканий інтер’єр.

Належало це місце, як пояснив по дорозі Вейд, безпосередньо Скаженому Лису. Цілком легальний заклад, з якого він отримував законний дохід. Але тільки абсолютно далека від реалій цього міста людина не знала, що сюди приходять не тільки поїсти і приємно провести час. У «Лисячій норі» обговорюють різноманітні угоди сумнівного штибу, винаймають виконавців для делікатних доручень та інше.

Послуги посередника надавав сам Скажений Лис. Він зводив потрібних людей одне з одним і за це отримував відсоток від угоди. Зате клієнт міг бути точно впевнений, що його не кинуть. На того, хто зважився б на подібне щодо справ, де третьою стороною виступав Скажений Лис, очікував швидкий і сумний фінал. Причому навіть втеча з Барміна не врятувала б такого порушника. Знайшли й покарали б скрізь, де б не сховався. Прецеденти вже були.

Тож неважко зрозуміти, чому цей заклад мав попит. Клієнти воліли витратити більше грошей, віддаючи відсоток посереднику, ніж іти на ризик.

Біля входу, звісна річ, стирчали вишибали. І їхній вигляд змусив моє серце бухнутися в п’яти. Та порівняно з ними навіть Ліндсі здався б тендітним підлітком!

Помітивши характерні вуха, з темно-коричневою шерстю на кінчиках, я зрозуміла, що, найімовірніше, це перевертні-ведмеді. Про те, яку силу вони мають, я чула на заняттях з особливостей різних рас. Мабуть, вони одні з найнебезпечніших серед перевертнів. Хоча їхньою слабкою стороною був не надто високий інтелект. У цьому ведмеді нагадували орків. Груба сила та м’язи – їхня головна особливість. Тому таких залюбки брали в охоронці чи вишибали, але не на керівні посади.

Побачивши Вейда, який зупинився перед ними, один з ведмедів неприязно буркнув:

– Чого тобі тут треба, Вогняний Батіг?

Так ось яке в нього прізвисько! – подумала я, несміливо визираючи з-за спини напарника. Цікаво, чому саме таке?

– Мені потрібен Скажений Лис.

– Він усім потрібен, – хмикнув вишибала. – Щодо тебе розпоряджень не надходило. Тож забирайся звідси!

Як же я сподівалася, що Вейд послухається, і ми звідси заберемося! Але коли я помітила недобре примружені очі напарника, то приречено зауважила, що моїм надіям не судилося втілитися.

– Ти добре подумав, Бурий? – простягнув Вейд.

Як не дивно, у двобої поглядів, який відбувся після цього запитання, переміг мій напарник. Ведмідь неохоче посторонився, пропускаючи нас. Другий же навіть не намагався влазити в розмову. Мабуть, у цій двійці він не був головним.

Проходячи в широкі двері закладу, я здивовано поглядала то на охоронців, то на Вейда. Поруч з цими здорованями мій напарник виглядав далеко не вражаюче. Виникало відчуття, що кожен з ведмедів спокійно міг його розплющити одним ударом кулака. Так чому настільки помітно, що вони остерігаються Вейда? Звісно, він сильний маг. Але в кожного з охоронців є захисні браслети від бойової та ментальної магії. Поки Вейд проб’є захист, від нього і мокрого місця не залишиться. Тоді чому він поводиться так необережно?

Усередині заклад тішив око чистотою і вишуканим інтер’єром. Столики з білими скатертинами, що стояли досить далеко одне від одного, створювали враження відокремлених острівців, де можна спокійно поговорити. Повз них снували вишколені офіціанти. Вейд розповідав, що на другому поверсі є й окремі кабінети для тих, хто не бажає розмовляти в загальному залі.

Відвідувачів було не надто багато. Але все ж таки половина столів виявилася зайнята. Що особливо здивувало, так це те, що побачивши Вейда, всі сильно напружилися.

Я розумію, що жетон Департаменту Правопорядку в місцевих мешканців викликає не надто приємні емоції. Але щось мені підказувало, що річ не тільки в цьому. Вейда, схоже, тут знали й остерігалися. Дехто навіть поспішив перервати обід і піти звідси, оминаючи напарника на шанобливій відстані. Він же незворушно рушив між столами і вхопив за лікоть офіціанта, що якраз пробігав повз.

– Скажений Лис у себе?

– Т-так, – поглянувши на Вейда мало не з жахом, пробурмотів хлопець з вкритими рудою шерстю вухами. Мабуть, лис чи кіт – визначити точно було складно.

– Скажи, що я хочу з ним поговорити, – кинув мій напарник, і хлопчина поспішив втекти.

Навколо нас з Вейдом утворився порожній простір. Погляди клієнтів, які залишилися за столами, світилися неприхованою ненавистю і ворожістю. Але варто було Вейду поглянути у відповідь, як всі поспішно відводили очі.

– Чому всі так вас бояться? – прошепотіла я.

– І гадки не маю, – явно збрехав Вейд. – Можеш у них сама про це запитати, якщо хочеш.

Я замовкла, спрямувавши на нього докірливий погляд. Ну чому він такий нестерпний? Невже важко нормально відповісти?

Офіціант повернувся досить скоро і попросив іти за ним.

Ми піднялися на другий поверх і пройшли до кабінету господаря закладу. Постукавши у двері, хлопчина дочекався відповіді і відчинив їх. Потім пропустив нас усередину і зник так стрімко, що я навіть помітити цього не встигла.