Глава 15.2

Очолював загін супроводу русявий чоловік років тридцяти п’яти у формі стражника Департаменту Правопорядку.

– Що тут у нас, Мартіне? – підійшовши до нього, без будь-якого привітання запитав Вейд.

– Убивство. Свідку, який викликав варту, жертва була знайома. Це власник трактиру за квартал звідси.

– Що за трактир? – поцікавився Вейд, даючи мені знак дістати блокнот.

Я поспішила це зробити, набувши якомога більш поважного вигляду. Сподіваюся, це не виглядало аж надто комічно. Швидко почала записувати отримані відомості.

– «Червоний кабан», – відгукнувся Мартін. – Убитого звали Натан Дарбі. Чистокровна людина. Свідок – торговка рибою з ринку. Ім’я – Дарена Солнер. Каже, що йшла на роботу і вирішила скоротити шлях, звернувши у той провулок, – він кивнув у бік, де юрмилися охоронці, які не підпускали сторонніх ближче. – Там і знайшла вбитого.

– Зрозуміло, – сказав Вейд і попрямував до оточення.

Я поквапилася за ним, відчуваючи, як неприємно стискається шлунок.

Габріель зняв захист, щоб ми могли пройти, і одразу знову поставив.

Ми рушили до тіла чоловіка, що лежав на животі в калюжі власної крові. І в міру наближення до нього нудота підкочувала до горла дедалі сильніше.

Коли ж Вейд підійшов до мерця і, опустившись навпочіпки, почав його оглядати, ділячись зі мною спостереженнями, коштувало чималих зусиль не кинутися звідси якомога далі від моторошного видовища.

Я пораділа тому, що так і не поснідала. Інакше вміст шлунка точно вивергнувся б поруч із мерцем. Хоча блювотні спазми були досить сильними, щоб я раз у раз відволікалася на власне самопочуття.

Гарячково почала повторювати собі, що це просто робота. Я маю зосередитися на деталях, які важливі для справи. Не думати про те, що ще недавно це була жива людина, зі своїми проблемами, надіями та радощами. Та і те, що Вейд вимагав від мене фіксувати всі його спостереження, хоч якось допомагало відволіктися від важких думок. 

– Чоловік, на вигляд років сорока п’яти – сорока семи. Убитий ударом кинджала в шию. Напад стався зі спини. Смерть настала практично миттєво. Скоріше за все, минулої ночі, близько опівночі. Інших ушкоджень не видно. Принаймні, на перший погляд.

Він ще і розвернув мерця обличчям до себе, щоб переконатися в цьому остаточно. Коли ж поліз до його рота, я судомно перевела подих, придушуючи новий напад нудоти.

– Язик на місці, – із задоволенням зазначив Вейд. – Можна буде «підняти» і допитати.

Мої пальці затремтіли, і рядки вийшли ще більш нерівними та кострубатими. Хоча в Академії нам і говорили про подібну практику. Якщо мовленнєвий апарат жертви не пошкоджений, некромант цілком може «підняти» мерця і змусити говорити. При першому своєму «піднятті» нежить навіть зберігає всі функції мозку. Щоправда, рівно до того моменту, поки не вичерпає запас життєвої енергії, що залишився в тілі після смерті. При повторних спробах ніякого розуму вже не спостерігається, є лише інстинкти тіла.

Понишпоривши на поясі небіжчика, Вейд виявив відсутність гаманця. Я несміливо висунула версію:

– Отже, це пограбування?

Напарник поблажливо глянув на мене.

– Тіло могли обібрати і після того, як убивця пішов. Так що це всього лише одна з версій. Та і звичайні грабіжники йдуть на вбивство в крайньому разі. Тільки якщо куш занадто великий або жертва чинить опір. У трактирника немає інших ушкоджень, крім рани на шиї.

Піднявшись, Вейд почав оглядати місце злочину, повідомляючи свої спостереження:

– Судячи з усього, вбивця був один. Є відбиток черевика в крові, – він покликав до себе одного зі стражів і наказав зняти відбиток сліду. – Хоча, якщо вбивця не ідіот, взуття позбувся одразу. Але принаймні ми знаємо розмір ноги, – додав він і переключився на інше: – Якщо судити за напрямком удару і силою, це чоловік. Вищий за жертву приблизно на голову, досить кремезний. Зброю знайшли? – Вейд звернувся все до того ж стража.

– Ні.

– Що з цього випливає? – запитав уже в мене тоном суворого наставника.

– Є шанс, що вона залишилася у вбивці, і це допоможе його знайти. За допомогою зліпка залишкової аури можна впізнати зброю.

– Бачу, ти все-таки чогось та вчилася, – скупо похвалив Вейд, і я пораділа тому, що хоч якісь знання в голові залишилися.

– Виходячи з характеру ран, можу припустити, що це звичайний кинджал встановленого військового зразка, – заявив напарник, повернувшись до мерця і знову оглядаючи рану на шиї. – Такі тут багато хто носить, що сильно ускладнює завдання. І все ж таки після взяття зліпка залишкової некроенергії слід перевірити зброю у всіх, хто був пов’язаний з покійним.

Я глибокодумно кивнула.

– Хто-небудь з тих роззяв бачив щось, пов’язане зі злочином? – поглянувши у бік натовпу, що встиг зібратися за захисною лінією, запитав Вейд у стража, який закінчив знімати відбиток взуття.

– Кажуть, що ні. Прибігли вже на крики торговки.

– Її адресу дізналися?

– Так, пане-дізнавач, – ввічливо відгукнувся страж.