Глава 15.1

ГЛАВА 15

Єдиним виходом здалося попросити поради у Марібет. Адже вона має знати, як тут і що влаштовано!

– Можеш зробити собі чай або каву, – милостиво дозволив Вейд, кивнувши в бік буфета. – Там начебто і печиво якесь завалялося.

Від думки про печиво нахлинули блювотні позиви, і я насилу видавила:

– Ні, дякую.

Напарник, мабуть, вирішив, що така реакція в мене через похмілля, оскільки знущально посміхнувся і наполягати не став.

Сівши за своїм столом, відкрив якусь папку і недбало кинув:

– Тоді приготуй каву мені.

З язика ледь не зірвалося, що я йому не служниця. Але вчасно згадала про умову, що для мене він на цей місяць наче імператор, і попленталася до буфету. Знайшовши там невеликий побутовий артефакт, що слугував для підігріву посуду, і посудину з водою, абияк заварила каву і понесла Вейду, який вивчав документи.

Придушивши бажання зі стуком поставити чашку на стіл, зробила це акуратно. Він, навіть не подякувавши, зробив ковток і поморщився.

– Гидота!

– Якщо вас щось не влаштовує, самі готуйте! – не витримала я.

Краще б я цього не говорила! Два злих чорних  ока одразу витріщилися на мене з виразом, який не віщував нічого хорошого.

Я поспішила пробурмотіти вибачення, поки не вибухнув конфлікт. Вейд примружився, але вдовольнився цим. Потім сухо сказав:

– Раджу взяти у Марібет кілька уроків, як готувати нормальну каву. Оскільки це теж входитиме до кола твоїх обов’язків. І взагалі наведи тут лад! Неймовірний бардак! Папери валяються де попало!

От же гад! Сам цей самий бардак і влаштував, а виставляє винною мене.

Проковтнувши обурення, я шумно засопіла і попленталася до свого столу. Здається, цей місяць буде витримати ще важче, ніж я думала!

Деякий час перебирала папери, намагаючись зрозуміти, як же мені їх систематизувати.

Уже міркувала над тим, щоб просто зараз ганебно бігти по допомогу до Марібет, коли у двері зазирнула вона сама. Привітно посміхнувшись і привітавшись із нами, повідомила Вейду:

– Убивство неподалік від ринкової площі. Бідер сказав, щоб ти цим зайнявся.

– На мені й так п’ять справ висить! – роздратовано вигукнув Вейд, підіймаючи очі на сестру. – Нікого менш навантаженого не знайшов, чи що?

– Він сказав, що якщо ти почнеш буркотіти, передати тобі, що можеш доручити цю справу новому напарнику.

Вейд пробурмотів якусь лайку собі під ніс і з похмурим виглядом піднявся.

– Добре. Загін супроводу вже там?

– Так, вислали одразу після того, як нам повідомили про вбивство. Там усе вже оточили, свідків затримали. Чекають тільки дізнавачів. Ось адреса, – Марібет підійшла до столу брата і простягнула листок із записом.

Передавши його, дівчина поспішила ретируватися, залишаючи мене саму з роздратованим напарником.

– Ну от за що ти взялася на мою голову?! – кинув він і поглянув вельми неприязно.

І я його чудово розуміла. Підставити хочуть мене, довівши мою цілковиту професійну непридатність. Але він уже пообіцяв допомагати, тож відгрібати будемо обидва.

– Я ж не винна, що в нас начальник – гад, – пробурчала я собі під ніс, але Вейд почув і хмикнув.

– Гаразд, пішли! І постарайся нічого не зіпсувати. У тебе є чудова нагода довести, що свій диплом ти отримала не просто так.

Його зауваження змусило ще сильніше занервувати. І я знову пошкодувала про те, що не надто старалася в навчанні.

– І візьми з собою блокнот і перо. Це тобі знадобиться.

Я кивнула і взяла зі стелажа, де лежало канцелярське приладдя, потрібні речі. Помістила в чорну папку зі знаком ДП на ній.

Прямо як справжній дізнавач! – подумала з усмішкою.

Ми забрали в Кадера зброю і вийшли з будівлі. Цього разу, на моє полегшення, взяли екіпаж, а не попленталися пішки.

Їхати довелося досить далеко від центру, і весь цей час в екіпажі панувало мовчання. Вейд вивчав прихоплені з собою документи і не звертав на мене жодної уваги. А я тужливо дивилася у вікно, не знаючи, чого чекати далі.

Тільки коли екіпаж зупинився неподалік від кількох стражів, які охороняли підступи до місця злочину, Вейд зволив згадати про моє існування.

– Як ти ставишся до вигляду мерців? – поставив він запитання, що змусило мене зглитнути ком у горлі.

Коли нас водили на одному з практичних занять до мертвецької при Тароському Департаменті Правопорядку, я зомліла вже при вході в будівлю. Моя бурхлива уява намалювала такі жахіття, що цього виявилося достатньо. Тож самих мерців я, власне, і не побачила. Тому не знала, як можу на них відреагувати. Хоча на похоронах матері та батька якось трималася. Але то інша річ. Тоді все було обставлено з належною урочистістю і делікатністю. 

– Нормально, – видавила я, помітивши, що Вейд дедалі більше хмурнішає через мою затримку з відповіддю.