Глава 14.3

– Що ти взагалі знаєш про роботу дізнавача? – менторським тоном запитав Вейд.

Квапливо згадуючи ті крихти, які запам’яталися з занять в Академії, я почала перераховувати. Хоча і важко було це робити, зважаючи на задишку та необхідність не відставати від напарника.

– Ну, вони виїжджають на місця злочинів. Опитують свідків. Проводять розслідування.

– Якщо в загальних рисах, то все правильно, – сухо підтвердив Вейд. – Хоча, крім цього, є купа паперової роботи зі звітами, аналізами даних та іншим. Сьогодні ти з цим безпосередньо познайомишся. У мене ціла купа зібралася того, до чого руки так і не дійшли.

Зрозумівши, що він безсоромно збирається скинути на мене всю паперову роботу, я з обуренням округлила очі. Але заперечувати не стала, розуміючи, що це все одно не допоможе.

Похмуро свердлила поглядом спину напарника, який продовжував просторікувати про особливості нашої роботи.

Цікаво, він до чогось серйозного мене взагалі допустить? Чи я так і буду просиджувати цілими днями серед купи паперів?

Настрій стрімко погіршувався. Ще і було неймовірно спекотно. Я задихалася у своїй закритій сукні, попри те, що сонце ще не палило на повну силу. Напевно, через те, що доводилося рухатися у швидкому темпі. І найприкріше, що Вейд навіть не захекався і не спітнів, у той час, як я сама вся змокла і розчервонілася!

До Департаменту ми дісталися за п’ятнадцять хвилин, хоча в екіпажі це зайняло б лише п’ять. І ніколи ще я не була така рада, бачачи подібну установу. Нарешті зможу прийти до тями і відпочити!

Ми пройшли повз пост охорони. Цього разу, на моє полегшення, чергував не Ліндсі. Нас ніхто не зупинив. Може, через жетони на одязі. Або через те, що Вейда тут знали. На мене, щоправда, покосилися з цікавістю, але не більше.

Насамперед попрямували до збройової, куди необхідно було здати зброю. Мій магаук і меч Вейда.

На цей самий меч я подивилася з деякою цікавістю, помітивши на його руків’ї ельфійські символи. З їхньою мовою і писемністю мати мене познайомила ще в дитинстві. Казала, що незважаючи ні на що, я маю бути обізнаною з культурою свого народу. З огляду на те, що ельфійську зброю роздобути непросто, наявність її у Вейда змусила замислитися.

Наскільки я знала, їхні маги заговорюють зброю особливим чином, щоб служила лише ельфам. Людина чи представник іншої раси не зможе її навіть до рук взяти. Вона вислизатиме, битиметься розрядами, навіть поранить незаконного власника. Продавати таку зброю чужинцям заборонено. Можна лише подарувати за особливі заслуги перед ельфійськими кланами.

Мимоволі знову згадалися мої підозри з приводу зв’язку Вейда з тими, кого мені слід остерігатися. Невже це дійсно так? Чи всього лише збіг обставин?

Пересохлими губами я наважилася озвучити питання:

– Адже це ельфійський клинок?

Кадер і Вейд, які обмінювалися репліками, подивилися на мене з легким несхваленням, немов я відірвала їх від важливої бесіди. Хоча це була банальна балаканина на загальні теми. Але, мабуть, чоловіки вважали, що я тут узагалі наче меблі і маю мовчати.

– Так, – сухо відповів Вейд. – Це тебе бентежить?

– Але звідки він у вас? – не здавалася я, бажаючи докопатися до правди.

– Дівчинко, я щойно придумав ще одне правило, – заявив цей нестерпний тип. – Не чіплятися до мене з питаннями, що не стосуються безпосередньо роботи.

– Це що якась таємниця? – хоч і розуміла, що лізу на рожен, гнула свою лінію я. Надто вже важливим було отримати відповідь.

– Мені його подарували, – неохоче відповів Вейд. – І якщо не хочеш нарватися на грубість, раджу не розвивати цю тему далі.

Довелося заткнутися. Надто вже незадоволеним він виглядав! Знаючи про його мерзенний характер, нариватися далі не варто.

Кадер підморгнув мені і прийняв магаук, записавши щось у своєму журналі. Вейд, який уже покінчив з формальностями, нетерпляче чекав біля порога.

Я поспішила рушити за ним, і ми попрямували на другий поверх. Як напарник пояснив дорогою, кожна пара дізнавачів мала окремий кабінет для роботи. Туди можна було запрошувати свідків для допиту і працювати з документами.

Без особливого ентузіазму я роздивлялася похмуре приміщення з масивними меблями з темного дерева. Вочевидь, тут мені і доведеться скніти над купою паперів. Столів було два, і стояли вони біля лівої і правої стіни. Також у кімнаті були стільці для відвідувачів і стелажі, завалені папками. У дальньому правому кутку невеликий буфет і чайний столик. Убого, пильно і дуже незатишно – ось мої перші враження про це місце.

– Будеш сидіти тут!

Вейд вказав на стіл, завалений паперами, що знаходився ліворуч. Наскільки я розумію, туди він кидав усе, що потребувало опрацювання і на що поки не вистачало часу. Його стіл був набагато чистішим.

– Розбереш це, – кивнув напарник на ту саму кипу паперів, від чого я подумки зітхнула. – Свідчення свідків необхідно систематизувати й розкласти по окремих папках по кожній справі. Ті, які вже закриті, слід підготувати для передачі в архів. Тебе мали навчати діловодства в Академії. Тож, сподіваюся, з цим проблем не виникне.