Глава 14.2

На здерев’янілих ногах я пройшла до крісла, що стояло навпроти дивана, і плюхнулася в нього. Потім підняла очі на Вейда, який поблажливо дивився на мене.

– У тебе є місяць, щоб довести мені, що насправді на щось здатна, – повідомив він. – Якщо після закінчення цього строку я зрозумію, що марно витрачаю час, то повір, тобі самій краще буде написати заяву про звільнення!

– А чому я маю доводити щось саме вам? – похмуро кинула я. – Взагалі-то я вважала, що вирішувати такі питання має начальство.

– Тоді хай щастить! Забудь про мою пропозицію. Уперед, іди доводь Бідеру, яка ти чудова! Можеш і перед ним виголосити свою полум’яну промову. Мені б дуже хотілося поглянути на те, як скоро тобі дадуть копняка і викинуть з Департаменту.

Я обурено округлила рота, дивлячись на те, як він підіймається і неспішно крокує до дверей.

– Зачекайте! – викрикнула мало не з розпачем, чудово розуміючи, що допомога Вейда – це дійсно мій єдиний шанс тут закріпитися. – Я згодна!

Напарник незворушно повернувся на місце і продовжив:

– Тоді запам’ятай кілька правил, які ти маєш виконувати неухильно.

Згнітивши серце, я ледве придушила протест проти настільки зверхнього поводження.

– Яких правил? – буркнула, мало не з ненавистю дивлячись в обличчя Вейда.

– Перше: мої накази ти повинна виконувати без жодних роздумів і суперечок. Вважай, що я для тебе – сам імператор.

Мій погляд у відповідь на цю репліку, сподіваюся, був достатньо красномовним. Але напарник не зволив звернути на це увагу і продовжив:

– Друге: твій робочий день починається і закінчується, коли я скажу. Якщо знадобиться, будеш днювати і ночувати в Департаменті.

Він що з мене рабиню вирішив зробити?! Але і цю заяву я проковтнула, не ставши сперечатися.

– Третє: жодних скарг і ниття. Щойно почнеш скиглити про те, як тобі важко і погано, можеш вважати нашу угоду розірваною.

– Це все?! – прошипіла я, коли він замовк, розмірковуючи, вочевидь, що б ще висунути за умову.

– Поки що все, – милостиво кивнув він. – Але якщо я вважатиму, що список слід доповнити, то обов’язково тобі про це повідомлю.

Гад! Пихата, нестерпна сволота! Як мені витерпіти його цілий місяць, знаючи, що навіть не маю права протестувати?!

– Я згодна, – насилу видавила, і він одразу ж піднявся.

– Поснідаєш пізніше, якщо буде час, – заявив Вейд. – А зараз ми вирушаємо в Департамент.

Не те щоб я хотіла снідати. Зараз мені і шматок у горло не полізе після вчорашніх надмірностей. Але така безцеремонність просто образлива!

– Ти хочеш щось сказати? – правильно розгадав вираз мого обличчя напарник.

– Ні, – вичавила я з себе.

– Тоді вперед! І поквапся!

Як же хотілося чимось стукнути цього гада! От хоча б статуеткою єдинорога, подарованою вчора Габріелем. Прямо руки свербіли, коли проходила повз неї.

Але, звісно, довелося стримати цей порив і лише прихопити пояс із гаманцем і жетон Департаменту. Кріпила їх до сукні вже на ходу, як і гарячково зачиняла двері квартири на ключ.

Вейд мене чекати не став і вже спускався сходами.

Я якомога швидше помчала за ним, хоча кожен рух давався важко і відгукувався болем у голові.

Побачивши, як, вийшовши на вулицю, напарник бадьорим кроком рушив уперед, з жахом усвідомила, що екіпаж ми ловити не будемо. Довелося, задихаючись, намагатися не відставати від Вейда.

Ні, взагалі-то піші прогулянки мені віднедавна навіть почали подобатися. Але одна річ – неспішно прогулюватися, милуючись гарними краєвидами. І зовсім інша – бігти за кимось, плутаючись у сукні та борючись з нудотою через похмілля.

Помітивши, що я все більше відстаю, Вейд зупинився і витріщився на мене вкрай несхвально.

– Тобі варто подбати про свою фізичну форму, – повідомив він і так очевидну істину.

– Думаєте, я сама про це не знаю? – сипло промовила я, насилу переводячи подих і радіючи невеликому перепочинку. – Не ви перший мені це говорите! – я з гіркотою оглянула своє далеко не атлетичне тіло.

– Взагалі-то я не мав на увазі твою фігуру, – хмикнув він. – Схуднути, звісно, не завадило б, але все не настільки вже й погано. Ти цілком навіть апетитна. Я мав на увазі, що варто було б покращити твою витривалість.  

Останню фразу я ледве розчула. Настільки здивувало те, що він сказав до цього. Я навіть рота розкрила від потрясіння. Йому що я і такою подобаюся?!

Хоча, заради справедливості варто сказати, що зовсім вже товстухою мене тепер назвати не можна. Швидше, пампушечкою. Але за мірками ельфійської раси це все одно неприйнятно. А мене таки судять за ними. Але думка про те, що моя зовнішність не відштовхує Вейда, настільки вразила і викликала таке хвилювання, що я втратила дар мови. Навіть не знайшла, що сказати на його заяву. Хоча, судячи з усього, відповідь і не була потрібна.

Знову покрокувавши уперед у колишньому темпі, через що мені доводилося рухатися перебіжками, він незворушно міркував: