Глава 13.2

Стукати довелося довго. Тож на той час, як почулися кроки, я вже майже забула, навіщо взагалі сюди прийшла. Притулилася до стіни, щоб не впасти, і навіть очі заплющила. Але запаморочення від цього лише посилилося, і довелося розліпити повіки.

Двері різко відчинилися. На порозі з’явився мій напарник в одних лише штанах. На його оголеному торсі блищали крапельки води. І я зрозуміла, що, найімовірніше, Вейд приймав ванну, коли я з’явилася. Усе це відмітила якось відсторонено, чомусь не в змозі відвести очей від його гарного тіла з рельєфними м’язами і твердими кубиками преса.

Усвідомивши, про що я взагалі зараз думаю, насилу сфокусувалася на причині того, навіщо сюди прийшла. Перевела погляд з крапельки води, що стікала по грудях до живота і прямо-таки заворожила, на обличчя чоловіка. Дуже злого й сердитого. І відчула, як пересихає в горлі, коли зазирнула у глибокі, наче вири, чорні очі.

Потім, руйнуючи чарівність моменту, у пам’яті постав безглуздий портрет Кая, і я не стримала сміху. Та моторошна карикатура злегка протверезила.

– Чим зобов’язаний вашому візиту, пані Фаррен? – сухо процідив Вейд, роздивляючись мене з неприхованою гидливістю.

– Я прийшла, щоб висловити все, що про вас думаю! – заявила я, сильно зачеплена цим поглядом.

Розумію, що інакше на мене дивитися в цій ситуації він і не міг. Але все одно образливо було до такої міри, що ледве стримувала порив видряпати ці заворожливі чорні очі.

Гримаса гидливості змінилася на обличчі Вейда кривою посмішкою. І він нарочито ввічливо посторонився, пропускаючи всередину.

Я бігцем оцінила обстановку вітальні, прикрашеної вишиванками, які вочевидь належали Марібет, і мигцем подумала про те, що мені тут подобається. Навіть попри наявність одного нестерпного типа, який вносить у цю затишну атмосферу негативні флюїди.

– То що ж ви хотіли мені сказати, пані? – кинув Вейд, навіть не запропонувавши мені сісти.

Він демонстративно схрестив руки на грудях, від чого м’язи на плечах проступили ще виразніше. Я знову якось судомно зглитнула, ловлячи себе на думці, що це видовище чомусь хвилює.

Насилу змусила себе хоч якось зібратися. Потім обвинувачувально ткнула в напрямку Вейда вказівним пальцем.

– Я знаю про те, що ви з начальником хочете мене вижити з Департаменту! Просто через те, що я жінка! Не буду говорити про те, як це ницо – оцінювати людей не за реальними здібностями, а за іншими критеріями. За зовнішнім виглядом, статтю, расою, за те, скільки в неї грошей чи аристократичних предків! Я ніколи такого не розуміла і засуджувала це! – треба ж, навіть цілком зв’язно вдається говорити, настільки накипіло на серці й хотілося це виплеснути в обличчя того, хто невідомо за що мене зненавидів! – Але я не збираюся здаватися, зрозуміло?! Не робила цього ні в Академії, де всілякі ідіоти з мене кепкували, і не збираюся зараз! Вам теж не дозволю, зрозуміло?! І вашому начальнику-жінконенависнику!

У міру моєї промови обличчя Вейда змінювалося. І якщо спочатку він слухав з поблажливо-знущальною посмішкою, то поступово погляд став більш задумливим і нейтральним.

– Ну, я б не назвав Бідера жінконенависником! – хмикнув він. – Просто в нього, як і в багатьох, є певні погляди на деякі питання. Зокрема і на те, що Департамент Правопорядку – не місце для жінок. Принаймні на тій посаді, яку ви бажаєте обійняти.

– Уже обійняла! – примружившись, випалила і, намагаючись підкріпити слова жестами, ледь не впала. На щастя, поруч опинилася спинка дивана, за яку я в останню мить вхопилася. Інакше зіпсувала б увесь ефект, розтягнувшись на підлозі біля ніг зарозумілого гада. – І нікому не дозволю мене звідти вижити!

– Вельми смілива заява! – хмикнув Вейд. – Хоча, гадаю, у вас зараз говорить вино, а не мозок.

– Помиляєтеся! – прошипіла я.

– Для чого тобі взагалі це потрібно? – покачав головою напарник, несподівано перейшовши на «ти». – Адже ти явно не підходиш на посаду дізнавача.

– Це ви так вважаєте! – з запалом заперечила йому. – І взагалі, мені набридло, що мене все життя вважають ні на що не здатною нікчемою. Настільки, що і сама в це повірила. Годі! Я сильна, зрозуміло?! І всім це доведу!

Я знову похитнулася. І цього разу навіть спинка дивана не допомогла втримати рівновагу. Вейд зі страдницьким виглядом мене підхопив. І я здивувалася тому, що в нього вистачило сил утримати моє далеко не тендітне тіло, а не завалитися разом зі мною на підлогу. А від дотику його рук до шкіри обпалило таким жаром, що випите вино ще більше вдарило в голову.

– От проспишся і доведеш! – поблажливо всміхнувся чоловік, тягнучи мене до дверей.

А я настільки була деморалізована близькістю його напівоголеного м’язистого тіла, що навіть не пручалася.

Тільки коли мене виштовхнули за двері, зачинивши їх перед самим носом, отямилася. Рука в тому місці, якого торкалися пальці Вейда, продовжувала наче горіти. Збентежена і пригнічена власною реакцією, а особливо тим, якою дурепою себе виставила, заявившись сюди, я попленталася назад до своєї квартири.

Невже я дійсно вважала, що зможу хоч щось довести цьому черствому, безсердечному чурбану? Та він тільки посміявся над моїми жалюгідними спробами відстояти свої права!

Мабуть, зараз мені було майже так само боляче, як тоді, коли я побачила Бейлі з Терезою в той нещасливий день, коли все моє життя перевернулося. Розчарування й апатія викликали безсилі сльози, що рвалися зсередини, і я лише дивом їх стримувала.