Глава 11.1

ГЛАВА 11

Першими з’явилися Кай і Ліндсі. Останній встиг переодягнутися у вбрання звичайного городянина, і тепер його потужна статура ще більше впадала в очі. Напевно, якби я була любителькою такого типу чоловіків, то побачивши цю гору м’язів, прийшла б у захват. Але Ліндсі не пощастило – я не любила надмірностей.

Утім, цей нахабний тип, здається, був цілковито впевнений, що підкорить мене, незважаючи ні на що. Одразу почав обсипати компліментами й обдаровувати палкими поглядами, через що Марібет кривилася і докірливо поглядала на Кая. Чого вона очікувала від бідного ельфа, незрозуміло, але той лише винувато знизував плечима.

Покінчивши з тривалими привітаннями, Ліндсі простягнув мені пакет із чимось. Зазирнувши в нього, я ледве придушила блювотний позив. От же гидота! Цукерки! Причому не з дешевих. У цьому я добре розбираюся. Тільки тепер вони викликали в мені одне лише бажання. Прибрати якнайскоріше з очей!

А ось пляшка хорошого червоного вина була більш доречною. Я поставила її до решти випивки і запросила гостя до столу, де вже розсілися Марібет і Кай, про щось тихо сперечаючись. Подумавши про те, що ці двоє невиправні, я всміхнулася. Одне з одним їм точно ніколи нудно не буває.

Віднісши злощасні цукерки до спальні й закинувши до шафи, щоб навіть запаху не відчувалося, я повернулася до вітальні. Але присісти не встигла – пролунав новий стукіт у двері.

Цього разу прийшли пані Мідіган з трьома своїми дітьми – дуже вихованими й милими молодими гномами. Їх я теж, звісно, покликала на новосілля. Мені вручили недорогий, але досить якісний чайний сервіз і коробку чаю, від якого йшов чудовий аромат. Подарунку я зраділа – цього якраз не вистачало в моїй квартирі.

Одразу ж подумала про те, що треба потурбуватися і про інші господарські дрібниці. Нехай харчуватися я буду тим, що приготує господиня, але, може, іноді доведеться приймати гостей і щось вигадувати самій. Ось як сьогодні! Марібет, звичайно, цього разу забезпечила мене власним посудом. Але постійно її добротою користуватися незручно.

Ліндсі з появою гномихи дещо зменшив свій запал і спробував здаватися ввічливим. Хоча видно було, що дається це йому нелегко. У мові іноді прослизали грубуваті слівця, на які пані Мідіган реагувала докірливими поглядами.

Наступною з’явилася Одель, принісши з собою у подарунок гаманець, вишитий бісером. Я навіть розчулилася. Жінка, виявляється, запам’ятала те, чим я поділилася з нею вранці – своїми незручностями через втрату гаманця. Тож принесла вельми потрібний подарунок. У ньому лежав один мідяк. Як вона пояснила – на щастя, щоб гроші в мене постійно водилися. Одель я посадила поруч із гномихою. І в цих поважних жінок одразу знайшлися спільні теми для розмови, на превелике полегшення Ліндсі.

Кай, який потягував з тарілки зелень і апетитно жував її, попри несхвальні погляди Марібет, сказав, що цілителя немає вдома, але йому залишили записку з запрошенням. Хоча навряд чи той захоче до нас приєднатися. Утім, ніхто з приводу його відсутності не засмутився.

Тепер чекали, наскільки я розумію, тільки Вейда і того загадкового бойового мага, про якого я нічого не знала. На моє обережне запитання про її брата Марібет замотала головою:

– Ні, Вейд точно не прийде! У нього сьогодні додаткова робота. Повернеться, найімовірніше, пізно. Тож ми на нього чекати не будемо.

Я чомусь настільки засмутилася, що настрій, який було піднявся, почав стрімко псуватися.

– Зате Габріель неодмінно прийде! – прожувавши чергову гілочку зелені, заявив Кай. – Він сказав, що збігає за подарунком і одразу до нас приєднається.

– Та не варто було! – поспішила запевнити я. – Міг би і так прийти, без подарунка.

– Тільки не Габріель! – з запалом заперечила Марібет. – Він вельми вихований чоловік і, звісно, так вчинити не міг.

Щось надто сильно вона його розхвалює, ще й на очах у Кая. Я примружилася, поглянувши на ельфа. Але той не виявив жодного занепокоєння. І до мене почало доходити. Так ось з ким мене хочуть звести! З цим бойовим магом!

Я приречено зітхнула, відчуваючи, що вечір буде не з легких. Перехопила нахабний погляд Ліндсі і ще більше впевнилася в цьому припущенні.

Почувся стукіт у двері.

Довелося йти відчиняти, очікуючи гіршого. Щось мені підказувало, що якби цей самий Габріель був таким уже чудовим, то навряд чи його довелося б сватати першій пересічній.

Утім, моя думка дещо похитнулася, коли я побачила того, хто стояв на порозі. Я навіть кілька разів кліпнула очима, щоб переконатися, що зір мене не підводить. Схоже, мені сьогодні щастить на типажі з любовних романів! Спочатку Кай. Тепер ось цей красень з мармурово-білою шкірою і розкішною чорною шевелюрою, що розсипалася по плечах шовковистим водоспадом.

Риси обличчя вражали своєю аристократичністю. Не натяком на неї, як у Вейда, а цим поняттям у повному сенсі слова. Аристократичністю в цьому чоловікові було пронизано буквально все: від погляду сріблясто-сірих очей, разюче яскравих і виразних, до манери триматися.

Не знаю, чи підозрював він про наміри Марібет поєднати його долю з моєю, але жодних емоцій щодо мене не виявив. Ввічливо схилив голову і чемно промовив:

– Добрий вечір. Насмілюся припустити, що ви пані Фаннер?