Глава 9.1

ГЛАВА 9

На моє несміливе запитання Марібет відповіла несподіваною пропозицією:

– А чому б тобі не оселитися в нашому дохідному домі? Господиня тримає кілька квартир, які здає мешканцям. І це всього за п’ять хвилин їзди звідси! Дорогувато, звісно. Зате в центрі. І район хороший! Там ще винаймають квартири кілька наших, з Департаменту. І одна якраз зараз вільна! У ній нещодавно закінчили ремонт після попереднього мешканця. Той був рідкісний розбишака. Тож після нього господиня вже і на воду дме. Ніяк не наважується пустити ще когось. Але якщо я тебе порекомендую, обов’язково візьме!

Трохи сторопівши від такого швидкого вирішення своєї проблеми, я кивнула.

– Було б чудово! А скільки господиня просить за квартиру?

Тут Марібет злегка знітилася.

– Мабуть, тобі все-таки не підійде. Наскільки я розумію, зарплатню тобі дадуть тільки наприкінці місяця. Чи може, в тебе є якісь заощадження?

– Є трохи, – неохоче зізналася я.

Вочевидь, я була надміру самовпевнена, вважаючи, що зможу обійтися без батьківської спадщини.

– Загалом, платня за житло в пані Мідіган різна, залежно від квартири. Але та, про яку йде мова, невелика. Тож коштуватиме менше. Гадаю, за два золотих на місяць домовитеся. А якщо не хочеш сама морочитися з готуванням і прибиранням, можна платити ще один золотий, і господиня ці питання вирішуватиме сама.

А я з сумом усвідомила, що зарплата в п’ять золотих, яка нещодавно здавалася мені непоганою, за мірками Барміна досить скромна.

Звісно, можна було б пошукати житло подешевше, подалі від центру міста. Але аж надто приваблювала перспектива оселитися неподалік від роботи. Та і Марібет як сусідка цілком влаштовувала. Ця відкрита і добра дівчина чимось нагадувала мені Арлін. Можливо, ми з нею і справді подружимося.

– Добре, мені це підходить, – вирішила я.

Марібет видала радісний вигук. Відвідувачі приймальні з цікавістю на нас позирали – все одно інших розваг немає, і я постаралася говорити тихіше:

– А де знаходиться дохідний дім пані Мідіган?

– Я, звісно, можу написати тобі адресу, – продовжувала випромінювати ентузіазм Марібет. – Але краще підемо разом! Тоді вже сьогодні є шанс усе вирішити. До обідньої перерви залишилося близько години. Почекай мене тут. Потім я тебе проводжу.

Я була тільки рада, що не доведеться з речами тягнутися невідомо куди і вмовляти незнайому жінку взяти мене на постій. І так після насиченого ранку почувалася виснаженою. Тож я з задоволенням прийняла люб’язну пропозицію Марібет і влаштувалася на лаві ближче до її столу.

Дівчина, спритно виконуючи свою роботу, якось при цьому примудрялася розмовляти зі мною і не збиватися. Я прямо захопилася!

Незабаром я, як і решта, хто сидів у приймальні, дізналася від балакучої дівчини про те, що пані Мідіган – вдова-гномиха, яка десять років тому залишилася без годувальника. Що в неї є троє дітей: син і дві доньки. Вони допомагають їй обслуговувати квартири постояльців. Як виявилося, більша частина мешканців воліє звертатися до цієї поважної гном’ячої родини і за послугами прибирання та готування, а не справлятися самим.

Поміркувавши, я теж вирішила, що навряд чи у мене вистачить часу і сил для того, щоб освоювати нові для себе вміння. Раніше всім цим займалася прислуга. І я навіть не знала, як підступитися до плити чи взятися за мітлу. Звичайно, за бажання всього можна навчитися. Але ж я збираюся стати хорошим дізнавачем, а не домогосподаркою. Тож краще не розпорошувати сили.

Добре хоч здогадалася взяти з собою з Тароса сто золотих. За час подорожі від них залишилося дев’яносто. Але все одно сума пристойна. Цілком вистачить на оплату житла й облаштування на новому місці.

Повертаючись до словесного потоку Марібет, яку я слухала вже в пів вуха, дізналася, що квартир у будинку вісім. По чотири на кожному поверсі. У першій живе сама господиня. На тому ж поверсі некромант з Департаменту Правопорядку й один зі стражників. На другому з нашого відомства оселилися Марібет з братом і бойовий маг.

Не знаю, чому при згадці про бойового мага я одразу подумала про Вейда. Взагалі ловила себе на тому, що його обличчя раз у раз спливає в пам’яті, і тоді я ще більше відволікаюся від балачок Марібет. Але замість того, щоб прямо запитати про того, хто мене цікавив, я чомусь засоромилася і запитала про інше:

– А цей некромант не небезпечний? Я тут від вашого зброяра чула історію про те, що у вашому місті нещодавно сталося.

– У НАШОМУ місті! – уточнила дівчина, просяявши посмішкою. – Тепер ти теж тут живеш!

Я посміхнулася у відповідь. Сама поки що не вважала Бармін своїм містом.

– Щодо того некроманта, який живе в будинку нашої господині, то ні, звісно! Він абсолютно не небезпечний! Взагалі такі, як той маніяк, трапляються рідко. Не турбуйся, наш некромант дуже мирний!

– Ну, гаразд, – із сумнівом простягнула я.

У цей момент Марібет спрямувала погляд на когось, хто увійшов до приймальні. Її очі так засвітилися, що трактувати це можна було лише в один бік. Прийшов той, до кого дівчина небайдужа.

Знову я чомусь подумала про Вейда. І думка про те, що в них із Марібет щось є, неприємно дряпнула.