Глава 8.1

ГЛАВА 8

Коли начальник махнув рукою в мій бік, Вейд буквально остовпів. Потім повільно перевів очі на мене і поглянув так, що одразу захотілося провалитися крізь землю. Я відчула себе блохою або тарганом, якому просто зараз загрожує доля бути розчавленим.

Вмить моє замішання через те, що переді мною постав образ зі сну, змінилося обуренням. І цей туди ж! Адже він мене зовсім не знає, а вже заздалегідь вважає нікчемою! Саме про це говорив погляд пекучих чорних очей, що буквально пропалював наскрізь.

– Ленора Фаррен – маг-менталіст і наш новий дізнавач. Вейд Садерс – бойовий маг і теж дізнавач, – коротко представив нас одне одному пан Бідер.

Мені довелося встати і зробити кніксен, хоча далося це важко. Ще більших труднощів коштувало не знітитися, коли Вейд окинув з ніг до голови зневажливим поглядом. Навіть вуха запалали від нового приниження. Чомусь прояв подібних почуттів з боку цього суб’єкта зачіпав набагато сильніше, ніж від будь-кого іншого. Тож я ледь стрималася від пориву теж дати зрозуміти, що не в захваті від такого напарника. Але вчасно прикусила язика. Скажи я це – і Бідер лише переконається у правильності свого рішення. Мене цілеспрямовано намагатимуться вижити звідси, я це чудово зрозуміла.

– Сподіваюся, ви жартуєте? – А ось Вейд не втримався від коментаря! – Ні, я все розумію! Правила Департаменту вимагають працювати в парах. Але невже нікого іншого на цю роль не знайшлося?!

– Завдяки указам нашого вельмишановного імператора, – з явним сарказмом відгукнувся Бідер, – ми зобов’язані приймати на роботу і представниць слабкої статі. Чи ти проти рішень монарха?

Погляд Вейда здатний був спопелити, але нітрохи не збентежив начальника.

– Я не виступаю проти законів імперії, – процідив бойовий маг. – Але чому від їхніх наслідків повинен страждати саме я?

– Ти один з найкращих у нашому відомстві, – спробував підсолодити пігулку Бідер. – Тож я впевнений: впораєшся з усіма труднощами. Крім того, якщо протягом двох місяців новий співробітник не виправдає очікувань, нам доведеться з ним розлучитися.

Натяк не зрозуміти було важко. І Вейд злегка заспокоївся, окидаючи мене новим неприязним поглядом.

Потім вони перезирнулися з Бідером і, судячи з обміну кивками, прекрасно зрозуміли одне одного.

Гади! Я внутрішньо кипіла від обурення. Сильно хотілося вразити обох ментальним ударом. Ледве втрималася від необачних дій.

– Пані, – звернувся Бідер тепер уже до мене, – далі вас введе в курс справ напарник. Наразі більше не затримую. І ласкаво просимо до нашого Департаменту! – фальшиво вищирився він у широкій посмішці.

Я нерозбірливо пробурмотіла щось, що мало б висловити подяку, і попленталася до дверей.

Вейд демонстративно ввічливо пропустив мене вперед і дочекався, поки я вийду, тільки потім пішов слідом.

Єдиним теплим промінчиком, що зігрів душу, стала щира посмішка Марібет.

– Ну як все пройшло? Усе гаразд? – запитала вона в нас обох.

Вейд поморщився.

– Якщо це можна так назвати! Так, гаразд, дозвіл на отримання зброї цією... у тебе?

– Взагалі-то в мене є ім’я, – холодно зауважила я. – Ленора Фаррен. Вам мене представляли. Чи у вас проблеми з пам’яттю?

І Марібет, і Вейд поглянули на мене так, наче перед ними заговорив кінь. Дівчина приховала посмішку, помітивши, як чоловік страдницьки закотив очі.

– Ну от за що мені це?!

– Я теж до вас у напарники не напрошувалася, – буркнула я, вирішивши, що втрачати вже все одно нічого. Його ставлення до мене кращим не стане, тож немає сенсу стримуватися.

Марібет пирснула в кулачок, але одразу ж зобразила невинний вигляд під гнівним поглядом бойового мага.

– Ось дозвіл на видачу зброї! – дівчина спритно витягла зі стосу паперів потрібний і простягнула мені.

Я вже хотіла взяти, але Вейд безцеремонно перехопив і попрямував до виходу, мабуть, очікуючи, що піду за ним. Згадавши про сумку, я покосилася на неї, але Марібет доброзичливо сказала:

– Можеш поки що тут залишити.

– Дякую! – щиро вигукнула я і поспішила за напарником, який – скотина така! – навіть кроку не сповільнив.

Довелося наздоганяти його бігом, натикаючись на інших відвідувачів, що зустрічалися в коридорі. І, звісно, отримувати за це зневажливі фрази в дусі:

– Куди преш?!

– Очей немає, чи що?

І просто брудну лайку.

Наздогнавши свого провідника, я постаралася далі встигати за ним, хоча це було нелегко. Хода в нього була стрімка, а ноги довгі. І поки він робив один крок, мені доводилося робити два або три, плутаючись у сукні.

Ми спустилися на перший поверх. Від сходів звернули в лівий коридор, де пройшли до самого кінця до дверей з написом «Збройова».

Всередині виявилося щось на кшталт складу. Ним завідував чоловік років п’ятдесяти, зі сивиною на скронях і фігурою справжнього воїна. Він привітно посміхнувся моєму супутнику і ввічливо кивнув мені.