Глава 7.2

Начальник тим часом натиснув на артефакт виклику, пов’язаний із секретарем, і в двері заскочила Марібет.

– Дорогенька, – звернувся до неї пан Бідер. А я скривилася від такого звернення. Сподіваюся, мене саму він так називати не стане. Інакше можу і не стриматися. – Де зараз Вейд? На виклику?

– Ні. Він працює з документами у своєму кабінеті, – відгукнулася Марібет.

А я мимоволі зазначила, що секретар з неї непоганий, раз навіть не залишаючи приймальні, знає, де знаходяться інші співробітники.

Хоча, може, тут заведено звітувати, виїжджаючи кудись, і відмічатися в неї? У будь-якому разі, те, що вона навіть не замислилася під час відповіді, вже вказує на її кваліфікованість.

– Чудово! – начальник усміхнувся. – Негайно виклич його сюди!

– Так, пане Бідер.

Марібет підбадьорливо мені посміхнулася і зникла за дверима.

Начальник же попорпався у верхній шухляді столу і дістав звідти червоний жетон з переплетеними вигадливим вензелем літерами ДП.

У мене навіть долоні зволожилися від хвилювання, коли він знову піднявся з-за столу і підійшов до мене. Довелося теж підвестися і сповнитися побожного трепету при отриманні знака своєї приналежності до Департаменту.

Але замість того, щоб сказати щось напутнє й урочисте, пан Бідер просто простягнув жетон і наказав прикріпити до одягу. А потім пройшов до вікна і встав там, заклавши руки за спину. Я ж деякий час покрутила жетон, який насправді виявився чимось на кшталт брошки, і сяк-так приколола до сукні.

Тиша напружувала ще більше, ніж нещодавній допит. Вочевидь, до мене втратили будь-який інтерес або демонстрували, що не знаходять сенсу в подальшій розмові.

Я плюхнулася назад на стілець і знічев’я почала знову оглядати кабінет.

Утім, тривало наше усамітнення не більше п’яти хвилин. Потім пролунав стукіт у двері, і пан Бідер пожвавився. Розвернувшись, надав обличчю незворушного вигляду і вигукнув дозвіл увійти.

Я очікувала появи Марібет, але до кабінету увійшов чоловік.

Мабуть, якби я не сиділа, то точно не встояла б на ногах і впала на підлогу, чим неабияк би потішила начальника. Тепер же тільки й могла, що судомно ловити повітря ротом, на всі очі роздивляючись того, хто увійшов. Я готова була до чого завгодно. Навіть до того, що доведеться працювати з якимось страшним нелюдом. Але точно не очікувала того, що постало переді мною зараз!

Високий чоловік атлетичної статури у строгому темно-сірому костюмі з таким самим жетоном на грудях, як і в мене, мав бездоганний вигляд. Світло-русяве волосся зібране у хвіст на потилиці, жодне пасмо не вибивається з зачіски. Привабливе тонке обличчя з високими вилицями, прямим носом і виразним ротом мимоволі притягувало до себе увагу якоюсь невловною аристократичністю. А особливо заворожували чорні очі, що різко контрастували зі світлою шкірою і волоссям.

Хоча зовсім не привабливість чоловіка настільки мене вразила. Той же Бейлі зовні здавався красивішим. Приголомшило те, що я вже бачила цю людину.

Уві сні!

І зовсім недавно в пориві емоцій розірвала на шматки малюнок з його портретом.

Що особливо здивувало, так це те, що виглядав він абсолютно так само. Не старший і не молодший за віком. Саме таким, яким я побачила його ще в чотирнадцять років. І як ставитися до того, що сон виявився віщим, поки не знала. Дару віщунки в мені немає – це без сумніву. Інакше він давно б проявився. Та і такий дар зазвичай відкривається лише в тих, у кому немає магії. Це просто особливе сприйняття реальності, яким наділені деякі особистості. Здебільшого ті, хто називає себе віщунами, насправді виявляються шарлатанами. Але трапляються і ті, хто насправді має унікальний дар.

Але мова зараз не про те. Як щось подібне могло статися зі мною?! І чому віщий сон стосувався цього конкретного чоловіка? Чого від нього слід чекати? Що як мені загрожує небезпека?

Згадавши про скриньку, яка мала відчинитися, коли поруч з’явиться той, кого мені треба боятися, я пошкодувала про те, що не можна негайно її перевірити.

Утім, навряд чи цей чоловік з минулого моєї матері. Він занадто молодий. Йому від сили двадцять п’ять, хоча суворий вираз обличчя робить його дорослішим. Та і я маю остерігатися своїх одноплемінників – темних ельфів. А це чистокровна людина – у цьому немає сумнівів.

Утім, у магів часом важко вгадати справжній вік. А він точно маг! Перелаштувавши зір на особливий лад, я побачила відповідну ауру з червоними вкрапленнями, що свідчило про спрямованість дару – бойова магія.

Коли той, хто увійшов, бігцем оглянувши кабінет, зіткнувся з моїм, мабуть, божевільним поглядом і злегка вигнув густі брови, явно здивований реакцією, я схаменулася. Насилу відновивши дихання, постаралася прийняти більш-менш нормальний вигляд. Хоча щоки досі палали, а серце ледве не вистрибувало з грудей.

Чоловік стримано кивнув на знак привітання. Потім перевів погляд на начальника, який з тонкою посмішкою спостерігав за ним.

– Викликали, пане Бідер? – запитав він.

– Так, Вейд. У мене для тебе чудова новина!

Судячи з того, як напружився чоловік, ентузіазму він від такої заяви не відчув. Мабуть, запідозрив, що є якийсь підступ.