Глава 6.1

ГЛАВА 6

Наприкінці тритижневої подорожі я трималася вже на чистій упертості. Якби раніше знала, яке це пекло, сто разів би подумала, перш ніж на це зважитися! Безперервна тряска в задушливому диліжансі. Заїжджі двори, часто брудні й незатишні. Не менш втомлені й роздратовані попутники та їхні розмови. Усе це неабияк мене виснажило.

Хоча, варто визнати, що за ці три тижні я пізнала життя краще, ніж за всі попередні роки. Та і, судячи з того, що сукні стали вільнішими, скинула ще два-три кілограми. Після приїзду до Барміна треба буде знайти якусь місцеву кравчиню і перешити мій невеликий гардероб.

І все ж таки, як я не раділа, коли візник оголосив, що ми під’їжджаємо до Барміна, від хвилювання засмоктало під ребрами. До цього моменту, попри всі незручності, я чітко усвідомлювала, де моє місце. У мене був дах над головою, нехай і в незручному диліжансі. Оточували люди, спостерігаючи за якими, можна було зрозуміти, що робити в тих чи інших ситуаціях, і робити так само.

Скоро ж я опинюся зовсім одна в чужому місті. Причому маючи вельми туманне уявлення про те, як про себе подбати. Адже раніше подібні питання вирішували за мене інші.

Тепер же мимоволі нахлинули тривожні думки. Що як роботодавець не став чекати, поки я доберуся, і взяв на моє місце когось іншого? Мені ж доведеться, підібгавши хвіст, безславно повертатися назад.

Тут, у Барміні, я нікого не знала і ні в кого не могла запитати поради. Навіть не мала уявлення, де заночувати в разі потреби.

Звісно, можна розпитати перехожих, де тут заїжджі двори. А от що робити далі з власним життям, на жаль, ні в кого не спитаєш.

Залишатися в Барміні попри все і якось намагатися влаштувати свою долю? Щось мені підказувало, що зробити це буде дуже непросто. Навіть цю вакансію мені знайшов повірений. Не довелося самій ходити по співбесідах. Інакше, дуже сумніваюся, що мене б узяли до Департаменту Правопорядку.

Тут ще й уява раптом розігралася. І виник острах, що і сюди мене погодилися взяти з взагалі обурливої причини. Може, начальник місцевого Департаменту спокусився на те, що я ельфійка? Очікує побачити перед собою струнку і вишукану красуню в надії на ближче знайомство? А тут заявлюся я...

От прокляття! А що як це і справді так? Ні, звісно, я б за будь-яких обставин відхилила подібні домагання. Але пережити таке приниження, коли обманутий у своїх очікуваннях начальник розчаровано вкаже на двері, буде ще неприємніше.

Так я накручувала себе решту шляху до Барміна, поки диліжанс не доїхав до станції.

Мої попутники, перемовляючись, почали вилазити з нього. Забирали дорожні сумки і поспішали у своїх справах.

Я вийшла останньою і розгублено підняла власну сумку, скинуту візником. Добре хоч речей мало – лише найнеобхідніше.

У нерішучості оглянула величезну стоянку, заставлену екіпажами. Тут панувала метушня. Люди приїжджали і від’їжджали. Бігли кудись із речами. Сварилися з носіями і візниками найманих екіпажів, які вимагали занадто велику плату за те, щоб довести за потрібною адресою.

Поки я ловила гав, не знаючи, що робити далі, цим скористалися місцеві злодюжки. Зграйка хлопчаків, що вешталася неподалік, часу дарма не гаяла.

Не знаю, яким дивом я взагалі помітила, що пояс, на який я причепила гаманець, полегшав. Краєм ока побачила хлоп’ячу постать, що стрімко віддалялася, намагаючись загубитися в натовпі, і машинально жбурнула в неї маячок.

Про те, щоб наздогнати злодюжку, не варто було і мріяти! Моя фізична форма ще далека від ідеалу. Та і з дорожньою сумкою особливо не побігаєш. А залишати речі без нагляду було б верхом дурості. Миттю знайшлися б охочі їх привласнити.

Ну, нічого, завдяки маячку є шанс відшукати цього паскудника! Нехай і на підтримання зв’язку постійно витрачатиметься частина магічної енергії, але її поки що все одно нікуди дівати.

Я мстиво всміхнулася. Він ще не знає, з ким зв’язався! Майбутній дізнавач як-не-як! Якщо, звісно, мене на цю посаду візьмуть.

Одразу ж засумувала, згадавши про свої побоювання.

Так, гаразд, годі стирчати тут опудалом, привертаючи до себе увагу місцевих злодіїв і шахраїв різного штибу. Час щось вирішувати!

Поміркувавши, я підхопила сумку і попрямувала в бік найманих екіпажів. Поїду-но я прямо до Департаменту Правопорядку. А там уже і вирішу, що робити далі!

Поки я лавірувала серед купи народу, то пильно стежила за збереженням своїх скромних пожитків. Втрати гаманця вистачило, щоб стати обережнішою. Добре хоч там був лише дріб’язок, не рахуючи двох срібних монет для оплати харчів на заїжджих дворах. За порадою батька Арлін основну суму я сховала прямо на тілі, придбавши спеціальний пояс, що кріпився до спідньої білизни. У найманому екіпажі дістану звідти гроші, щоб було чим розплатитися.

А ось сам гаманець шкода! Тепер доведеться запихати гроші куди доведеться. Слід буде найближчим часом потурбуватися ще і про це. Знову подумки вилаяла дрібного злодюжку.

Торгуватися я зовсім не вміла. І візнику найманого екіпажу, до якого я звернулася, вдалося наполягти на своїй ціні. Він широко посміхався, відчиняючи переді мною дверцята карети. А я зрозуміла, що мене добряче нагріли по грошах.