Глава 5.3

У розгубленості я дочитала мамин лист:

«Сподіваюся, ти не повториш мою долю, доню, і будеш щаслива! Добре влаштуєш своє життя, нехай і серед звичайних людей, закохаєшся і створиш сім’ю. І що тінь минулого ніколи тебе не торкнеться. Бережи себе, моя люба!

Катріна Фаррен.

П.С. Спали цей лист одразу після прочитання. Ніхто, крім тебе, не повинен його побачити».

По щоках мимоволі покотилися сльози від щемливого почуття, що виникло всередині, і я піднесла лист матері до губ. Благоговійно поцілувала.

Деякий час сиділа нерухомо, осмислюючи прочитане. Лист матері настільки перевернув усе в душі, що я тепер не знала, що робити далі.

Мабуть, ще місяць тому я б, не вагаючись, відмовилася від своїх планів їхати до Барміна, дізнавшись про нові обставини. Але тепер... Замість того щоб ховатися від невідомих ворогів, виникло бажання зустрітися з ними і спробувати боротися. Ховатися все життя, як робила моя мати, а потім тихо згаснути на радість ворогам не хотілося категорично.

Звісно, це не означає, що я нерозважливо сунуся прямо в ельфійські землі і буду лізти на рожен. Але і тікати від власної долі теж не стану.

Будь що будь! Відмовлятися від, швидше за все, єдиного шансу стати кимось, кого можна поважати, я не збираюся. Та і Бармін, нехай і знаходиться недалеко від ельфійських територій, все ж таки частина Мадарської імперії. Ельфи там, якщо і бувають частіше, ніж на інших людських землях, то переважно у справах. Місто велике. Не менше за столицю. Те, що я випадково зустрінуся там з тим, про кого писала мама, малоймовірно. А спеціально шукати знайомства з одноплемінниками я не стану. Крім того, є скринька, яка попередить, якщо виникне реальна небезпека.

Я мотнула головою і рішуче попрямувала разом з листом і конвертом до каміна.

Дивлячись на те, як жадібні язички полум’я знищують списані аркуші, я прошепотіла:

– Обіцяю тобі, що постараюся бути обережною, мамо... І я теж дуже тебе люблю!

Забравши отриманий скарб – скриньку, що зберігала в собі наші з мамою таємниці, я піднялася до своєї кімнати.

Але заснути цієї ночі довго не могла. А коли все ж таки це сталося, чомусь знову наснився чоловік з чорними очима і світло-русявим волоссям.

Тож, розплющивши вранці очі, я довго задумливо дивилася в стелю, згадуючи риси його обличчя. Навіть промайнула думка: а що як це і є той самий ворог, про якого попереджала мама? І цей образ підкинула моя підсвідомість, ніби про щось попереджаючи. Проте відповіді я так і не знайшла.

А потім довелося вставати. Сьогодні ніколи ніжитися в ліжку! Одразу після сніданку треба їхати на місцеву станцію і чекати диліжанс, що проїжджає з Тароса і прямує до Барміна. Не можна його пропустити. Адже наступний буде тільки завтра!

Звісно, можна було б винайняти екіпаж для себе одної. Але це коштувало набагато дорожче. А я вже вирішила, що бездумно витрачати гроші не стану. Та і не принцеса і не аристократка, щоб їхати на самоті, роздуваючи щоки від власної важливості. Ні, буду подорожувати, як звичайні люди!

Хочеться сподіватися, що попутники трапляться нормальні й обійдеться без неприємних сюрпризів. Адже в їхньому товаристві мені доведеться перебувати цілих три тижні. Нехай навіть далеко не всі їдуть саме в Бармін і вийдуть раніше, за місцями проходження диліжанса.

***

Проводжати мене на станцію вирушило все сімейство Торнів. Мама Арлін забезпечила кошиком з їжею, всучивши його мало не насильно. Слова про те, що я цілком можу поїсти в придорожніх тавернах, застрягли в горлі, коли я побачила щиру турботу на обличчі доброї жінки.

Прощалися зі мною, наче з рідною донькою, обіймаючи і плачучи. Навіть пан Торн пустив сльозу, що особливо зворушило. А я подумала про те, що ця сім’я назавжди залишиться в моєму серці, що б не сталося.

Навіть промайнула боягузлива думка: адже ніщо не змушує мене пертися в таку далечінь, крім власної впертості! Я цілком можу залишитися у Фарені й улаштуватися працювати до крамниці Торнів. Тоді не треба буде розлучатися з тими, хто став мені по-справжньому близькими людьми. Але я поспішила відігнати подібні думки, властиві колишній, невпевненій у собі Ленорі.

Ні, на мене чекає цікаве та насичене життя в Барміні, від якого не слід відмовлятися! Пташеня має нарешті випурхнути з гнізда і зробити перші спроби злетіти.

Порівняння мимоволі викликало посмішку. Уявилося таке собі вгодоване пташеня, яке ледве утримують у повітрі слабенькі крильця.

Я подумки хмикнула і залізла в диліжанс, де, крім мене, сиділи ще п’ятеро пасажирів. Худа жінка зі злим обличчям, схожа на засушену рибину, невдоволено на мене покосилася, коли я вмостилася поруч з нею. Я посміхнулася якомога привітніше і привіталася з попутниками. Мені відповів нестрункий хор голосів. Причому «рибина» тільки знехотя кивнула. І, звісно, розгледівши мої зрадницькі вуха, всі одразу почали на них витріщатися.

Замість того щоб, як зазвичай, втягнути голову в плечі, я сміливо зустрічала безцеремонні погляди і витримувала їх, поки черговий попутник зніяковіло не відводив свій.

Виглянувши у вікно, я помахала на прощання Торнам, які все ще стояли на станції. І диліжанс рушив з місця, забираючи мене у нове життя.