Глава 5.2

«Дорога моя Ленора,

Якщо ти читаєш цього листа, отже, мене вже немає на цьому світі, а ти стала зовсім дорослою. Пробач, що не змогла бути в цей день поруч із тобою. Мабуть, моїх сил не вистачило на те, щоб продовжувати життя, яке стало лише жалюгідним животінням. Сподіваюся, коли-небудь ти зможеш мене зрозуміти...

Думки плутаються... Я не знаю, що тобі варто розповісти, а що краще приховати. Адже ти завжди була розумною і кмітливою дівчинкою. А значить, цілком можеш сунутися туди, куди не слід. Від цього я і хочу тебе застерегти, не розповідаючи всієї правди. Інакше ти зазнаєш тієї долі, від якої я намагалася тебе врятувати за допомогою втечі...»

На цьому місці я зупинилася і здивовано вигнула брови. Серце закалатало частіше. Про що мама говорить?! Про яку таку втечу?

Батьки на мої запитання про те, чому чистокровна ельфійка вирішила переїхати до Таросу, говорили, що вона зустріла мого майбутнього вітчима і захотіла пов’язати з ним долю. А щоб на них несхвально не поглядали одноплемінники матері, поїхали якомога далі від ельфійських земель. Мені це завжди здавалося дуже романтичним. Кохання, що подолало всі перепони!

Щодо мого справжнього батька, то мама казала, що він помер ще до мого народження. І про нього взагалі намагалася не згадувати. Про причину цього залишалося лише здогадуватися. Тепер же виявляється, що мама втекла від когось. Та ще і намагалася захистити мене від якоїсь невідомої небезпеки.

Протерши очі, перед якими від хвилювання почало все розпливатися, я почала читати далі:

«Я не буду говорити тобі, до якого ельфійського клану ми з тобою належимо. Скажу лише, що ім’я, дане тобі при народженні – Іласейд. Ми з твоїм справжнім батьком вибирали його разом. Але про нього ніхто не повинен знати. Нехай це буде нашою маленькою таємницею. Для світу ти маєш залишитися Ленорою Фаррен. Ім’я, під яким ти знаєш мене, теж несправжнє. Але знати справжнє надто для тебе небезпечно. Якщо випадково назвеш його тому, хто пов’язаний з... Ні, про це теж не варто говорити. Інакше ти неодмінно почнеш пошуки, і на тебе вийдуть».

Я тихо повторила незвичне ім’я: «Іласейд». Гарно звучить! Але я не могла сприймати його, як своє. Звикла називати себе Ленорою і ніяк інакше. Що ж, так буде легше нікому не проговоритися.

«Ми з твоїм справжнім батьком дуже кохали одне одного. І я буду любити його до самої смерті. Мій добрий Арнольд, безмежно мені відданий, ніколи не зможе посісти те місце в моєму серці, яке належить іншому. І він про це знає.

Попри те, що я так і не стала належати йому, як жінка, Арнольд дав нам своє прізвище. Прийняв тебе, як власну доньку. І я завжди буду йому вдячна за це. Сподіваюся, після моєї смерті він знайде щастя, на яке заслуговує».

Я сумно всміхнулася. Мама помилялася. Бідолашний батько так його і не знайшов. Та і взагалі решту життя продовжував зберігати пам’ять про ту, кого кохав. Як тепер виявилося, нерозділено.

Як же їх усіх шкода! І адже нічого вже не зміниш!

«У цій скриньці пояснення того, що змусило мене залишити землі предків і влаштовувати свою долю серед чужинців. Але ти ніколи не дізнаєшся про це, якщо не виникне нагальна потреба. Так буде краще, повір! Тільки якщо той, від кого я хочу тебе захистити, з’явиться на небезпечній відстані, замок зреагує і відкриється. Але, повір, краще б цього ніколи не сталося! Я б і взагалі не залишала цих послань. Але в разі потреби ти маєш знати, що тобі може загрожувати».

Серце закалатало ще сильніше. Ось такого я точно не очікувала! Та що ж це сталося в минулому матері і моєму власному, що досі становить для мене загрозу? І хто цей загадковий хтось, на кого має спрацювати замок у скриньці?

Я кусала губи, згадуючи відомості, почерпнуті на заняттях в Академії, про такі пристрої. Для хорошого менталіста, яким, судячи з усього, була моя матір, не становило труднощів зробити відстрочений сигнальний маячок. Усього лише потрібна якась річ, що належить об’єкту, і джерело енергії, що підтримувало б схоронність замка саме по собі. Відбувається прив’язка на магічному рівні. І, як результат, варто у встановлених межах з’явитися потрібному об’єкту, пристрій спрацьовує. Подібним чином роблять і вибухові артефакти.

Але не думаю, що мама помістила у скриньку щось небезпечне. Тож можна було б спробувати розкрити її й іншим шляхом, зламавши ментальний захист. Тільки от не сумніваюся, що вона подбала про те, щоб за такої спроби вміст скриньки самознищився. Ризикувати не варто. Інакше я втрачу шанс хоч коли-небудь розкрити цю загадку!

У задумі я продовжила читати далі:

«Ти маєш знати одне: за жодних обставин не шукай допомоги в наших із тобою одноплемінників – темних ельфів. Взагалі уникай місць у безпосередній близькості від їхніх територій. Це надто небезпечно. Ти на мене схожа, і це може привернути до тебе непотрібну увагу».

А ось це навряд чи! Я хмикнула. Якби матуся побачила мене зараз, то ніколи б не сказала, що я на неї схожа!

Вона була граційною і тендітною, наче порцелянова статуетка, і такою вродливою, що очей не відвести. Справжня казкова принцеса!  На відміну від мого, її волосся не мало червоного відливу, а було повністю чорним. М’яким, шовковистим, довгим. Я обожнювала його розчісувати та заплітати, а мама завжди з теплою посмішкою дозволяла це.

Очі ж – це взагалі щось дивовижне! Вони змінювали відтінок від ніжно-зеленого до темно-смарагдового залежно від емоцій, які мама відчувала. Причому це могло відбуватися за лічені секунди.