Глава 4.2

Бейлі, як завжди, бездоганно вдягнений і впевнений у собі, посміхався усім своєю чарівною посмішкою і прямував до мене.

Гості, які з цікавістю позирали на нього, розступалися, даючи вільний прохід. Я ж продовжувала стояти в заціпенінні.

До горла підступила гіркота, а в серці знову сколихнулися неприязнь і образа. Навіщо він знову повернувся в моє життя, коли я вже змирилася з його відсутністю?!

Арлін, яка теж помітила появу непроханого гостя, залишила свого кавалера і поспішила до нас.

– А тебе сюди ніхто не кликав! – заявила вона, перегороджуючи Бейлі шлях і затуляючи мене своєю худенькою спиною.

Мій колишній наречений поморщився і змірив її невдоволеним поглядом.

– Я не до тебе прийшов!

– Ти прийшов у дім моїх батьків, а отже, і до мене! – не погодилася вона, войовничо випнувши підборіддя.

Гості, зацікавлені початком скандалу, залишили танці і з усіх сил прислухалися до розмови.

Я відчула, як щоки заливає фарба від сорому. Невже цей мерзотник вирішив з’ясувати стосунки в усіх на очах? Схоже, так і є! Оскільки, не звертаючи більше уваги на Арлін, Бейлі зосередився поглядом на мене.

– Ти маєш чудовий вигляд, Леноро, – сказав колишній наречений, окидаючи мене оцінювальним поглядом. – Схудла.

– Дякую, – процідила я, вирішивши не опускатися до лайки. – Що ти тут робиш?

– Ми можемо поговорити наодинці? – примирливо запитав Бейлі, усім своїм виглядом зображуючи каяття і бажання примирення.

Тільки тепер я не вірила жодному його слову! Сприймала як гру. До того ж не надто вже і хорошу. Аж надто перебільшує з трагізмом.

– Їй нема про що з тобою говорити! – знову заступилася за мене Арлін.

– Я поставив запитання не тобі, – обличчя Бейлі викривилося від досади.

– Усе гаразд, Арлін!

Я рішуче вийшла з-за її спини і махнула Бейлі рукою в бік дверей. Годі вже ховатися за чужими спинами! Необхідно вчитися самій вирішувати свої проблеми.

– Що ж, ходімо поговоримо, – сухо сказала я колишньому нареченому, просуваючись до виходу.

– Тільки не здумай його прощати! – пролунало вслід мені від стурбованої подруги.

Невже вона дійсно вважає, що я зможу забути те, що сталося? І що взагалі цього хочу?

Найдивніше, що я навіть не відчувала колишнього хвилювання через близькість Бейлі. Раніше, варто мені було побачити цього хлопця, як серце відразу калатало сильніше. Я ж не знала, як йому і догодити, щоб здатися цікавою. Тепер просто дивувалася, як могла бути такою дурепою.

Ні, Бейлі, як і раніше, здавався привабливим. Але тепер я помічала й інше. Те, що раніше від мене чомусь вислизало. Надмірну приторність посмішки. Кілкий погляд, який він намагався замаскувати доброзичливим виразом обличчя.

Піднявшись разом з Бейлі до моєї кімнати, я кивнула в бік крісла і відійшла до вікна.

– То що ти хотів мені сказати?

Хлопець сідати не став. Натомість наблизився до мене і бухнувся на одне коліно. Схопивши мою руку, театрально закотив очі й вигукнув:

– Я розумію, яким був дурнем, що так пізно оцінив своє щастя! Твоя зведена сестра зробила все, щоб задурити мені голову. Я думав, що мені потрібна вона... Але насправді... Не уявляєш, як я страждав під час розлуки з тобою! Тільки коли втратив, усвідомив, що насправді кохаю саме тебе... Пробач... Я зроблю все, щоб залагодити свою провину!

Мабуть, якби він прийшов до мене ще два тижні тому, коли я пластом лежала на ліжку й оплакувала своє втрачене щастя, могла б і купитися. Але зараз його слововилив не викликав нічого, крім гидливого здивування.

Це ж як низько треба впасти, щоб ось так принижуватися в спробі обдурити жертву, яка вже зірвалася з гачка! І знову він просто жахливо переграє.

Я висмикнула руку і сухо сказала:

– Ти даремно сюди прийшов. Мене це більше не цікавить.

– Невже ти настільки жорстока?! – він патетично скинув руки. – Згадай, скільки хорошого в нас з тобою було! І ти дарма вважаєш, що це все несправжнє! Дійсно, так я говорив Терезі. Але насправді...

Стало так бридко, що я не стримала гримаси відрази. Помітивши це, Бейлі на мить перестав ламати комедію, і його обличчя спотворилося від злості. Але він швидко впорався з собою і, піднявшись з коліна, знову зробив спробу повернути мою прихильність:

– Якщо ти скажеш, що більше мене не кохаєш, що я не маю хоча б шансу домогтися твого прощення, то мені нема заради чого жити!

– Справді? – іронічно запитала я. – Ну, тоді, гадаю, нам варто попрощатися назавжди. Тому що так, я тебе більше не кохаю.

Зі здивуванням і полегшенням я зрозуміла, що так і є. Почуття, що донедавна здавалося таким важливим, покинуло серце, немов і не жило там ніколи.

Та і чи кохала я Бейлі насправді? Чи всього лише захопилася гарною картинкою, в якій втілилися всі мої наївні романтичні мрії? Зіткнення з реальним життям ця картинка просто не витримала. І оплакувала я, швидше, власні ілюзії, а не втрату красивого негідника з його брехливим коханням.