Глава 2.3

Цілих два тижні я провела в апатії та жалості до себе. Майже не виходила з кімнати, попри всі старання Арлін та її батьків. Їла лише за потребою, не відчуваючи смаку і ледве змушуючи себе проковтнути хоча б кілька шматочків. Розуміла, що всім цим засмучую подругу, але нічого не могла вдіяти з таким своїм станом.

Зрештою, Арлін не витримала і одного ранку увірвалася до мене розлюченою фурією. Відчинивши щільно задернуті штори, які я навмисне не розсовувала, впустила яскраве сонячне світло. Стала поруч з ліжком і войовничо підняла підборіддя.

– Так далі тривати не може!

– Чому? – байдуже запитала я, спостерігаючи за тим, як тепер виразно видимі при яскравому світлі порошинки пилу кружляють у повітрі.

– Тому що так ти визнаєш, що ці гади свого домоглися! Невже не бачиш, до чого все йде?! – її голос на мить зірвався, в очах блимнули сльози. – Ти згасаєш, як і твоя мати колись!

Її слова вразили. Мені навіть на думку не спадало, що зі мною відбувається саме це. Те, від чого помирають ельфи, які втратили сенс життя. Вони просто опускають руки і дозволяють своїй життєвій енергії крапля за краплею залишати тіло, поки від нього не зостанеться лише пуста оболонка.

На якусь мить я злякалася. Але потім відчула щось на кшталт похмурої радості.

– Ну то й що? – глухо запитала я. – Ніхто навіть не помітить, якщо мене не стане.

– А я?! – обурилася Арлін. – Чи наша дружба для тебе нічого не варта?

Мені стало соромно, але я тільки зітхнула.

– А знаєш, – раптом зовсім іншим тоном сказала подруга, – я не буду більше намагатися щось зробити! Хочеш померти? Давай! Тільки не в цьому будинку! Мої батьки і так уже місця собі не знаходять, не знаючи, як тобі допомогти. І я теж втомилася ходити перед тобою навшпиньки, доки ти вдаєш із себе героїню сентиментальної трагедії. Мовляв, яка я бідолашна жертва. Весь світ має обертатися навколо мене. А якщо цього не відбувається, то я ляжу, склавши руки, і відразу здамся. Тьху! Дивитися огидно! Доросла дівчина, а поводиться гірше за дитину! Ну що такого особливого з тобою сталося? Хлопець обдурив? Мачуха з її донькою виявилися сволотами? Так не ти перша, не ти остання! Від цього ніхто не помирає, а просто переживає це і йде далі. Доводить, що труднощам його не зламати. Замість того щоб утерти носа своїм ворогам, ти лежиш тут і помираєш! А ну швидко вставай і опануй себе! А не хочеш – так іди помирати десь в іншому місці!

Настільки жорстка промова мене збентежила. Не очікувала я такого від зазвичай терплячої і доброї зі мною Арлін!

Спочатку захотілося образитися. Але я раптом усвідомила, що в словах подруги є сенс. Яке я маю право навантажувати цих людей своїми проблемами, якщо не думаю про те, що відчувають вони? Арлін за мене переживає. А я відштовхую і чиню опір усім її спробам допомогти. Та ще і пафосно заявляю, що немає нікого, хто б переживав про мою смерть. Причому в обличчя тій, хто ставиться до мене, як до сестри. Це справжнє свинство з мого боку!

– Допоможи мені встати, – тихо попросила я, намагаючись сісти на ліжку і відчуваючи, як пручається тіло, що звикле за ці дні до нерухомості.

Арлін негайно опинилася поруч і допомогла. Хоча, мабуть, їй було нелегко, коли на неї спиралася така туша. Але, дивна річ, коли я все ж таки змогла встати на ноги, то помітила, що відчуваю себе якось інакше. Не такою об’ємною, чи що.

Підкоряючись мимовільному пориву, я попрямувала до дзеркала, підтримувана Арлін. Зірвала з нього покривало, яке всі ці два тижні так і продовжувало там висіти. І широко розплющила очі від здивування.

Ні, я, як і раніше, була далека від ідеалу. Але об’єми істотно зменшилися. Навіть друге підборіддя майже зникло, хоча щоки залишалися пухкими.

Я з недовірою піднесла власну руку до очей, відзначаючи, що і вона стала тоншою. Чомусь раніше цього не помічала. Те, чого я не могла домогтися за допомогою дієт і спроб зайнятися фізичними тренуваннями, сталося якось само собою.

– Арлін, у тебе ваги є?! – тремтячим голосом запитала я.

Подруга буркнула, що зараз повернеться, і переконавшись, що на ногах я встою, залишила мене і вийшла з кімнати.

Я ж продовжувала витріщатися на власне відображення, зазначаючи, що волосся не завадило б вимити, і що на сонці теж варто побувати. Шкіра, що раніше мала смаглявий відтінок, тепер здавалася землистою від того, що я довго не виходила з кімнати. Але при всьому цьому помітно схудле тіло неабияк тішило.

Арлін повернулася з магічними вагами і допомогла на них встати. Ми обидві видали здивовані вигуки, помітивши цифру, що на них з’явилася – дев’яносто шість. Це замість колишніх ста вісімнадцяти!

Я схудла на двадцять два кілограми! Усього за два тижні!

Нещодавня апатія кудись поділася, а я задумливо дивилася на цифру, що виблискувала в повітрі. Арлін права: ще рано списувати себе з рахунків і бажати смерті! Те, що я реально щось можу змінити сама, більше не здавалося чимось неправдоподібним.

Адже я дійсно це можу! Особливо тепер, коли зрозуміла, що позбулася тяги до солодкого і наївних ілюзій.

– Арлін, я хочу прийняти ванну, – промовила я, розправляючи плечі.

Подруга просяяла і допомогла вийти з моєї кімнати до іншого приміщення, де була ванна. Наповнивши водою місткість, підігріла її за допомогою магічного артефакту і запитала: