Глава 2.2

Але на цьому мій швидкоплинний душевний підйом знову змінився апатією. І я весь залишок шляху просиділа, тупо витріщившись у вікно і мучачись похмурими думками.

Знову і знову згадувала свої стосунки з Бейлі. Яка я була щаслива. Як не помічала якихось дрібних деталей, які мали б насторожити. Кинуті часом глузливі погляди. Перебільшена турбота про мою репутацію, яка проявлялася в тому, що він зводив до мінімуму дотики та інші прояви почуттів.

Зараз я розуміла, що жодних почуттів, власне, і не було. А тоді це слугувало для мене підтвердженням делікатного ставлення до мене. І я пишалася, що в мене такий шляхетний наречений! Ну чи не дурепа?!

– Потрібно буде написати твоєму повіреному, – увірвався в мої роздуми голос Арлін. – Повідомити, що ти більше не повернешся до будинку мачухи. І що поживеш поки що у Фанері, у нас.

Я механічно кивнула. Усе це здавалося настільки неважливим, що взагалі не хотілося говорити на ці теми.

– Ти всі документи з собою взяла? А то доведеться просити когось відправитися за ними до будинку твоєї мачухи, – не відставала практична Арлін. І що б я без неї робила?

– Не знаю. Поглянь у моїй сумці, – так само байдуже дивлячись у вікно, запропонувала я.

Подруга одразу схилилася над моєю дорожньою сумкою і почала там ритися. Потім із задоволеним виглядом вигукнула:

– Є посвідчення особи та диплом!

Те, що якимось дивом у сумці навіть диплом виявився, змусило мене хмикнути. Не інакше як доля штовхнула під руку, спонукаючи покласти і його.

Отже, мені і справді вдалося зруйнувати всі мости з минулим. Тільки от що робити з майбутнім, я і гадки не мала. Поки що взагалі нічого в голову не приходило.

Добре хоч у мене для роздумів буде цілий місяць, який я проведу в будинку Арлін та її батьків.

Я вже була з ними знайома. Вони не раз провідували доньку в Таросі, де вона жила в гуртожитку Академії. А я там була частим гостем, відвідуючи подругу. Тож знала, що ці добрі люди приймуть мене як рідну.

Але ж вічно в них на шиї сидіти не будеш. Щось доведеться вирішувати зі своїм життям.

Від цих думок розболілася голова. І я, відкинувшись на спинку сидіння, заплющила очі, відчуваючи безмірну втому. Навіть вдалося зануритися в дрімоту і проспати до кінця шляху.

Як я і передбачала, прийняли мене дуже добре. Маленький на зріст, енергійний і активний пан Торн, дуже схожий на доньку, всім своїм виглядом давав зрозуміти, що радий гості. А повненька і спокійна пані Торн одразу оточила турботою й увагою.

Мене поселили в затишній і світлій кімнаті по сусідству з тією, що належала Арлін. Попросили почуватися як удома і не соромитися.

Подруга намагалася витягнути мене на прогулянку, бажаючи показати мені невеличке містечко, в якому народилася. Але я відмовилася тим, що дуже втомилася з дороги.

До вечері пролежала на ліжку, втупившись у стелю. І прокинулася, тільки коли за мною зайшла Арлін.

Судячи з облич пана та пані Торн за столом, донька вже розповіла їм про те, що зі мною сталося. Від співчуття в їхніх очах і спроб хоч якось мене розвеселити стало ще сумніше.

Тож за вечерею мені шматок до горла не ліз, що для мене взагалі-то дивно. Зазвичай на апетит я не скаржилася. Мачуха, навпаки, завжди з уїдливістю говорила, що я їм, як двоє здорових чоловіків. І що прогодувати мене не кожен зможе.

 Напевно, дивлячись на те, скільки я пропхнула в себе зараз, вона б, нарешті, заткнулася зі своїми коментарями.

Пані Торн, яка хотіла порадувати гостю, про любов до солодощів якої Арлін, найімовірніше, повідомила заздалегідь, приготувала великий торт з повітряно-білим кремом. Але тільки-но вона урочисто внесла його і поставила на стіл, як я стрілою – нехай і дівчину моєї комплекції з нею порівняти складно – вилетіла з їдальні.

Ледве встигла добігти до вбиральні, де виблювала все, що з’їла за вечерею. Вигляд торта знову змусив згадати про Бейлі і викликав вкрай дивну реакцію.

Здається, у мене тепер нова психологічна проблема! Маг-цілитель, якого до мене колись приводили, міг би дисертацію написати про мої дивацтва! Цікаво, всі мої одноплемінники такі? Щось сильно в цьому сумніваюся.

Хоча навіть аномальна реакція на раніше улюблені ласощі в теперішньому стані абсолютно не турбувала. Мною, як і раніше, володіла апатія. Хотілося одного – забитися в нірку, де б ніхто не чіпав, і нікого не бачити. Крім, мабуть, Арлін. Та і то, якщо не дошкулятиме нотаціями про те, що так не можна і треба жити далі. Але цього разу подруга, мабуть, відчула мій стан і не діставала з повчаннями.

Тож я залишилася у виділеній мені кімнаті і з тугою поглянула на досі не розкладену дорожню сумку. Треба хоча б цим зайнятися, а потім уже лягати в ліжко.

Коли я возилася з сукнями, розміщуючи їх у шафі, мій погляд упав на дзеркало, що стояло поруч. Воно в повний зріст відобразило вкрай непривабливу картину. Потворна товстуха в сукні, що ледве сходилася на грудях, з опухлим і почервонілим від сліз обличчям. Гострі ельфійські вуха здавалися в її вигляді чимось чужорідним.

І я дійсно вважала, що хтось зможе полюбити ось таке?! Я здалася настільки огидною сама собі, що не втрималася – схопила покривало з ліжка і накрила ним дзеркало. Не хочу більше бачити цей жах. І без того тоскно!