Глава 2.1

ГЛАВА 2

Поки ми їхали, Арлін усе-таки змусила мене розповісти про те, що сталося. І тепер бурхливо обурювалася, стискаючи маленькі кулачки й потрясаючи ними, погрожуючи невідомо кому. Хоча ні, відомо, звісно. Моїм підступним родичам і брехливому нареченому! Тільки от дістати їх у реальності, звісно, у неї можливості не було.

– От шкода, що я не пішла з тобою! – кричала Арлін, мало не підстрибуючи на сидінні навпроти. – Вже я б цій гадині все волосся повисмикувала! А тому слимаку Бейлі відрізала дещо, щоб надалі не міг так чинити з порядними дівчатами!

Я уявила собі, як моя тендітна подруга спробувала б це зробити, і на губах мимоволі з’явилася усмішка. Знову подумала про те, що зовнішність часто буває оманливою. Арлін слід було народитися чоловіком. Вже вона б точно знайшла правильне застосування своєму загостреному почуттю справедливості!

– Не можна це так залишати! – войовничо насупивши тоненькі брівки, заявила подруга. – Поїхали до Департаменту Правопорядку!

– Але ж ми вже виїхали з міста, – зауважила я, вкотре хлюпнувши носом.

– Нічого! Заради такої справи повернемося!

– Не хочу, – заперечила я, відмахнувшись. – Я взагалі туди більше не хочу повертатися!

– Але ж їм тоді все зійде з рук! – обурилася Арлін.

– І що ж саме? – я гірко скривила губи. – Адже вони поки що нічого злочинного не зробили.

– Це вірно, – замислилася дівчина. – Наміри, не підкріплені діями, не є доказом.

– Ще й виставлять усе так, ніби я оббрехала їх за те, що зведена сестра відбила в мене нареченого, – висунула я дуже навіть імовірний варіант розвитку подій.

Арлін змушена була зі мною погодитися. Потім, намагаючись знайти в ситуації хоч щось хороше, заявила:

– Головне, що ти вчасно про все дізналася! І тепер твої гроші їм точно не дістануться!

– Тут ти маєш рацію, – визнала я, хоча розрада видалася слабкою.

На зміну нещодавнім сльозам прийшла апатія. Весь мій ілюзорний світ руйнувався на очах, а я ніяк не могла це зупинити. Більше не було можливості ховатися за наївними мріями про те, що в моєму житті якось само собою все налагодиться. З’явиться казковий принц на білому коні, який полюбить за мою прекрасну душу, проблеми вирішуватимуться самі собою, і я проживу довге і щасливе життя в оточенні тих, хто мені дорогий.

Принци в реальності виявляються лицемірними мерзотниками. А всі дивляться тільки на зовнішню оболонку. І нікому ця сама душа і даром не потрібна! Хіба що найкращій подрузі. А те, що в мене є, жадають забрати змії, готові вкусити будь-якої миті. Чого ж тоді чекати від решти світу?

Усвідомлення гіркої істини і того, що доведеться все-таки розпрощатися з дитячими уявленнями про життя і, нарешті, подорослішати, краяло серце. Що робити далі, я просто не знала.

І сльози, які тільки-но вщухли, знову стрімко покотилися по щоках. Арлін, зі співчуттям дивлячись на мене, потяглася по пакети з солодощами, які лежали на її сидінні. Відшукавши мої улюблені шоколадні тістечка з рожевим кремом, вона простягнула їх мені:

– Ось, візьми, тобі зараз не завадить!

А я, побачивши солодощі, які донедавна здавалися такими спокусливими, раптом відчула, як накотила нудота. Вони тепер асоціювалися в мене з Бейлі. Такі ж гарні й спокусливі на вигляд, але шкідливі та підступні.

Так і бачила в ніжно-рожевому кремі чарівну посмішку нареченого і його губи, що постійно лили солодку патоку брехливих компліментів!

Мабуть, моє обличчя змінило колір, раз Арлін одразу прибрала злощасний пакет. Висунувшись у вікно карети, вона голосно крикнула кучеру, щоб зупинився.

Я ледве встигла вилізти назовні, де мене почало вивертати.

Випроставшись, побачила, що Арлін стоїть поруч і дивиться зі ще більшим занепокоєнням, ніж раніше. Простягнувши мені хустку, вона обережно запитала:

– Ну як, тобі краще?

– Можна і так сказати, – слабким голосом відгукнулася я, відчуваючи, що поняття «краще» в моєму випадку погано підходить.

Відчувала себе донезмоги кепсько. Безформною руїною. Причому не тільки фізично, а і морально.

Коли ми знову забралися в карету, деякий час між нами панувало напружене мовчання. Арлін про щось розмірковувала, покусуючи ніготь мізинця. Це в неї був звичний жест, якого вона ніяк не могла позбутися. Якось само собою виходило, що варто було зануритися в роздуми, палець сам тягнувся до рота.

І коли подруга видала результат своєї розумової роботи, я мало не впала з сидіння прямо на підлогу:

– А ти, часом, не вагітна? У вас із цим слимаком щось було?

– Та ти що! – видихнула я з таким обуренням, наче мене щойно у вбивстві звинуватили. – Ні, звісно! Ми до весілля збиралися почекати. Бейлі теж вважав, що так буде правильно. Хоча тепер я розумію, чому він і не думав наполягати, – з гіркотою закінчила. – Йому бридко було навіть до мене торкатися!

– Ну і дякувати Мірні*! – з полегшенням вигукнула Арлін. – А то це б значно ускладнило справу.

З цим я змушена була погодитися.