Глава 1.2

– А тобі не спадало на думку, що йому, як і майже будь-якій людині, просто не подобається почуватися відкритою книгою перед кимось? – знайшла я виправдання коханому. – Сама теж такий браслет носиш!

– Мені доводиться! – заперечила Арлін. – Не всі менталісти такі порядні, як ти. А у нас в Академії всіляких йолопів вистачає!

– Багато хто носить такі браслети і в звичайному житті. І нічого! – не погодилася я.

У принципі, це було правдою. Будь-яка досить забезпечена людина обзаводилася захисними артефактами від ментальної та бойової магії. Хоча законом і заборонено завдавати шкоди іншій істоті, зокрема і за допомогою магії, багато хто волів перестраховуватися. І я їх чудово розуміла!

Сама б із сорому згоріла, якби хтось без мого відома заліз до мене в голову і дізнався, про що я думаю. На щастя, те, що я менталіст, захищало від подібного. Я вміла ставити ментальний захист сама. І іншому ментальному магу потрібно було сильно постаратися, щоб зламати цей бар’єр.

А ось від бойової магії я не бачила сенсу захищатися. За її застосування в злочинних цілях покарання було дуже суворим. Тож мало хто ризикував просто так застосовувати бойові конструкти. Взагалі бойову магію використовували в Мадарській імперії переважно правоохоронці та військові. Ну і охоронці поважних осіб, коли потрібно захистити клієнта.

Але щось я знову відволіклася. Загалом, підозрюю, що Арлін і запросила мене пожити місяць, що залишився до мого повноліття, у будинку її батьків в Фанері, щоб зробити ще одну спробу налаштувати проти шлюбу з Бейлі.

Чи треба говорити, що наречений був не в захваті, коли я оголосила про свій від’їзд. Але, на щастя, він настільки добре до мене ставиться, що прихильно сприйняв мої вмовляння і погодився на розлуку.

Уже уявляю, як мені буде його не вистачати!

Я знову тужливо зітхнула. А Арлін ще дивується, що я попросила повернутися за забутою книжкою, яку нещодавно почала читати! Адже там головний герой ну точнісінько мій Бейлі! Це я, звісно, за аргумент не наводила. А то подруга точно вибухнула б від обурення.

До речі, є ще дещо, що допоможе мені згладити сум від розставання з нареченим...

Я облизнулася, побачивши у віконце карети, що ми якраз проїжджаємо повз мою улюблену крамницю солодощів.

– Арлін, давай на хвилинку зупинимося! – попросила я, жадібно позираючи в бік яскравої вітрини з виставленими в ній смачнючими тістечками і тортиками.

Дівчина закотила очі. Сама вона моєї тяги до солодкого не поділяла. Якщо і могла з’їсти щось за компанію, то дуже мало і без особливого захвату. Але все ж таки наказала кучеру найнятого нами для подорожі екіпажу зупинитися біля крамниці.

– Сподіваюся, ти сама впораєшся? – тужливо запитала Арлін, явно не бажаючи супроводжувати мене туди.

Подруга чудово знала, як довго я можу милуватися кондитерськими виробами і теревенити з продавцями про інгредієнти випічки.

– Я миттю! – вигукнула я і одразу ж наткнулася на скептичний погляд подруги.

Карета жалібно затряслася, коли моє далеко не тендітне тіло почало вилазити назовні. Дверцята варто було б зробити більшими! – з невдоволенням подумала я, насилу протискуючись у отвір.

Як завжди, моя поява на очах у зівак викликала чималий ажіотаж. Адже побачити таку колоритну ельфійку – це рідкість!

Намагаючись не помічати розширених очей і глузливих посмішок, я з гордо піднятою головою попрямувала до крамниці.

Увійшла всередину і привітно посміхнулася торговцю. Я тут була постійним клієнтом, і ставилися до мене відповідно. Торговець, який уже звик до моєї незвичної зовнішності, вже перестав сприймати мене як щось дивне і ставився з доброзичливістю і привітністю. Хоча, гадаю, здебільшого через те, що я приносила йому чималий дохід, регулярно купуючи солодощі.

Як завжди, біля стійки з різноманітними тістечками я зависла. Очі прямо розбігалися – хотілося спробувати абсолютно все!

Торговець, який поки що обслуговував інших покупців, надав мені можливість досхочу намилуватися товаром.

Краєм ока я помітила, як п’ятирічний хлопчик, що стояв поруч із матір’ю, яка розраховувалася за коробку шоколадних цукерок, потягнув її за сукню і гучним шепотом запитав:

– Мамо, а чому в тітоньки такі вуха?

Жінка злегка зачервонілася від прояву невихованості сина і тихо відповіла:

– Тому що це ельфійка. Я ж тобі розповідала про різні раси, що живуть у нашому світі. І навіть книжку з картинками показувала. Невже ти сам не здогадався?

– А хіба ельфійки бувають такі величезні? – він красномовно розвів руки якомога ширше, показуючи, що саме має на увазі.

Мати остаточно зніяковіла і поспішила на вихід разом з дитиною.

– Ну не можна ж так! – вичитувала вона хлопчика, ведучи до дверей. – На слід таке говорити на людях!

Я тільки сумно посміхнулася. Принаймні в дитини вистачило чесності висловити свою думку прямо. Не сумніваюся, що мати подумала про те саме. Але їй вистачило делікатності не витріщатися на мене занадто відверто.

Щоб поліпшити настрій, я нагадала собі, що є чоловік, для якого я найкраща. А ще – що зараз я придбаю цілу гору смачнючих тістечок і буду ними насолоджуватися, не заморочуючись через усілякі дрібниці!