Глава 35.2

***

Прокинувшись, спочатку я не могла зрозуміти, де взагалі знаходжуся. Якась спальня в явно багатому будинку, з великим ліжком, на якому я і лежала, і підібраним з безсумнівним смаком інтер’єром. Правда, не залишало відчуття, що приміщення до недавнього часу залишалося нежитловим.

Повітря було затхлим, попри те, що вільно проникало через відкрите вікно. Меблі виглядали так, ніби їх тільки недавно нашвидкуруч обтрусили від пилу, але не встигли як слід привести до ладу.

Слабке ранкове світло, що пробивалося через вікно, дозволяло розглянути все навколо досить чітко.

Пам’ять не відразу підказала, що передувало моєму пробудженню. Тому деякий час я розгублено озиралася. А потім перед внутрішнім зором промайнули картини. Я прокидаюся від тривожного передчуття. Бачу темну постать. Хтось б’є мене в скроню, змушуючи відключитися. І цей хтось...

Мороз пробіг по шкірі, коли я згадала про перстень з чорного золота. Якщо це той самий маніяк, що по-звірячому розправлявся з нелюдами, то чому я ще жива і навіть неушкоджена?!

Чи цього разу він вирішив не поспішати? Готує щось ще більш ефектне, щоб в черговий раз показати владі Барміна, наскільки вони безсилі перед ним. Подумати лишень, він ризикнув викрасти дізнавача Департаменту Правопорядку, анітрохи не побоюючись наслідків!

Потім уявила, що було б, якби Вейда так вчасно не викликали на роботу, і що цей гад міг зробити з ним, коли той спав!

Зглитнувши ком у горлі, я зраділа тому, що якщо і постраждаю, то сама. З Вейдом він не став би церемонитися, адже той не підходить під типаж його жертв. Покінчив би з ним швидко і без викрутасів. Вбив би сплячого.

По спині раптом пробіг липкий холодок. Якось надто зручно для вбивці я опинилася сама в квартирі.

Невже виклик Вейда не був випадковістю? Хто знає, може його влаштував ще один з поки не розкритих таємних адептів Ордена? Але що зробили з моїм напарником? На Вейда цілком могла чекати та ж участь, про яку я щойно подумала!

Хвилювання за Вейда змусило зіскочити з ліжка і кинутися до дверей.

За ними виявилася суміжна вітальня. А поруч – ще одна кімната, судячи з вигляду, кабінет. Вхідні двері були зачинені, і на мої крики ніхто і не думав приходити.

Останній раз стукнувши ногою по стулці, я кинулася до вікна. Вирішила, що раз воно не заґратоване, то можна спробувати вилізти назовні.

Відсахнулася, коли побачила за вікном обрив. Судячи з усього, я знаходжуся в горах. У якомусь замку, що здається абсолютно неприступним. Навіть якщо вибратися звідси і можна, то точно не з того боку, де розташовані мої покої.

Наскільки вистачало зору, простягалися гірські перевали. Замок же стояв на скелі, гордо підносячись над навколишнім простором.

Прокляття, куди мене занесло?! І що зі мною збираються робити далі?

До занепокоєння за власну долю домішувалася і тривога за Вейда. Я металася по розкішних покоях, наче загнаний звір, не в змозі заспокоїтися.

Чималих зусиль коштувало переконати себе, що паніка в будь-якому випадку поганий порадник. Хвилин через п’ятнадцять мені це таки вдалося, і я зупинилася.

У першу чергу слід зрозуміти, де я знаходжуся, а потім вже складати план подальших дій.

На жаль, житлові кімнати, що мене оточували, не давали жодної підказки. Але у кабінеті може бути щось, що наштовхне на підказку.

Я кинулася туди. Розсунула важкі портьєри і відчинила вікно, щоб впустити якомога більше світла і свіжого повітря. Почала нишпорити в ящиках столу і на книжкових полицях.

Даремно! Все, що могло мати значення, звідси винесли вже давно.

Хоча, ближче розглянувши книги, я дійшла деяких висновків. Майже всі були написані ельфійськими авторами, судячи з імен. І це наводило на невтішні припущення. Втім, поки що не підтверджені. Хто знає, може, господар кабінету захоплюється ельфійською літературою?

Мій погляд впав на стіну, де висіла завішена щільною тканиною картина. Раніше вона не привернула моєї уваги, але тепер дійшла черга і до неї.

Наблизившись до картини, я стягнула тканину, чим здійняла в повітря цілий стовп пилу. Закашлявшись, протерла очі і поглянула на полотно, що відкрилося моєму погляду. У ту ж мить з мого горла вирвався приглушений крик. Я затиснула рота долонею, не вірячи власним очам. З портрета мені посміхалося моє власне обличчя!

Впоравшись з початковим шоком і пригледівшись уважніше, все ж таки помітила відмінності. Овал обличчя трохи інший і волосся без червоного відливу. Та і вдягнена темна ельфійка на картині в сукню такого фасону, який у Мадарській імперії не носять. Навіть мій панічний і через це позбавлений звичної чіткості мозок зміг скласти два і два.

– Мама! – глухо вичавила я, проводячи долонею по полотну.

Тепер всі сумніви остаточно відпали. Я знаходжуся в колишніх покоях матері, в цитаделі клану Тадаран!

Але як?! Чому? Невже Аоталь Тадаран якось пов'язаний з маніяком? Та це ж абсурд! Адже Орден Чистоти ненавидить усі інші раси!

З кожною хвилиною в голові виникало все більше питань.

Я в розгубленості кусала нижню губу, розглядаючи портрет матері так, ніби вона могла щось мені підказати.