Глава 14.1

ГЛАВА 14

Не встигла я порадіти тому, що повернулася до активної роботи, як всі позитивні емоції зникли під вагою папок зі справами, які Вейд скинув на мій стіл.

– Треба систематизувати показання свідків і скласти звіти, – розпорядився напарник. – Займіться цим удвох з Габріелем.

Вампір, якому довелося тулитися разом зі мною за одним столом, з філософським спокоєм взявся за роботу. Вейд же вивчав якісь документи, робив виписки, раз у раз черкаючи щось на аркуші паперу.

Я ж кидала на нього тужливі погляди. Ненавиджу паперову роботу! Воліла б проводити опитування свідків або займатися чимось іншим, більш активним.

Тому навіть зраділа, коли через дві години після початку робочого дня до нашого кабінету зазирнула Марібет.

– Бідер вас усіх викликає до себе! Там прибув якийсь франт зі столиці! – довірчо понизивши голос, повідомила вона.

– Щось мені підказує, що це і є обіцяний експерт з артефакторики, – примружився Вейд. – Що ж, сподіваюся, він і справді виявиться майстром своєї справи!

Я бадьоро підхопилася з місця і першою побігла до дверей. За мною послідували чоловіки, на ходу обмінюючись репліками про те, про що необхідно буде запитати в експерта.

Моя радість згасла, щойно я переступила поріг кабінету начальника і побачила, ким виявився присланий експерт.

Прокляття! Я мало не позадкувала, відчуваючи сильне бажання сховатися за спинами Вейда і Габріеля. Але пізно! На нас уже звернули увагу.

Пан Бідер і чоловік, який з ним розмовляв, піднялися назустріч, начепивши на обличчя ввічливі посмішки.

Марібет дуже влучно охарактеризувала експерта як столичного франта. Краще і не скажеш! Ще під час мого навчання в Академії наш викладач артефакторики саме таким і здавався.

Аштон Марлін. Самозакоханий тип, який загравав зі студентками і вважав себе неперевершеним. Зовнішність у нього, звісно, не позбавлена привабливості: кучеряве світле волосся, що обрамляло обличчя в художньому безладі, блакитні очі, невеликі вусики і акуратна борідка. І неодмінний атрибут – масляна посмішка, яка особисто у мене викликала нудоту.

Ця сволота неабияк псувала мені життя під час навчання! Він відчував слабкість до струнких і гарненьких студенток. Вони без проблем здавали у нього заліки та іспити. А ось до таких, якою я була раніше, пан Марлін ставився зі зверхністю і навіть огидою. Він постійно принижував мене на заняттях і доволі зло кепкував з приводу моєї зовнішності. Оцінки ж ставив несправедливо занижені. Навіть попри те, що я цей предмет вчила з подвоєною старанністю. Але, якби не це, навіть «задовільно» не отримала б на іспиті. А так, хоч і зі скрипом, він мені все ж таки його зарахував.

Звичайно, ті дні залишилися в минулому, і ненависний викладач вже не має над мною ніякої влади. Але спілкуватися з ним і досі не хочеться.

Я ледве приховала невдоволену гримасу, коли, побачивши мене, він буквально розквітнув, і його посмішка стала ще більш масляною.

Тепер мені довелося на власній шкурі відчути себе на місці тих студенток, які йому подобалися! Навіть, напевно, воліла б, щоб він дивився на мене як і раніше. Зараз же окидав сальним поглядом, наче роздягаючи мене очима.

Зціпивши зуби, я відступила вбік, даючи можливість Габріелю і Вейду встати поруч.

– Пане Марлін, дозвольте представити вам дізнавачів, які працюють над справою, що вас сюди привела. Вейд Садерс, – він вказав на мого напарника, і артефактор обмінявся з ним кивками на знак привітання. – Габріель Сальне, – представили йому і вампіра. – Ну і, – недбало додав він, махнувши в мій бік, – Ленора Фаррен.

Артефактор в моєму випадку не обмежився формальними привітаннями, а підійшов і поцілував мені руку. Я ледве стрималася, щоб негайно не витерти її об сукню – настільки стало бридко.

– Дуже радий знайомству! – простягнув він, не зводячи з мене зацікавленого погляду. – Дуже і дуже радий! Не підозрював, що у вашому Департаменті працюють такі чарівні створіння. Для мене буде величезним задоволенням допомогти у вашій справі!

– Приємно, що ви так думаєте, – не втрималася я. – Особливо з огляду на те, що раніше робота зі мною вам задоволення не приносила!

Артефактор здивовано підняв брови. Потім примружився, ще пильніше оглядаючи мене.

– Хіба ми вже зустрічалися?

– Я думала, у викладачів краща пам’ять на обличчя, – натягнуто посміхнулася. – Всього півроку тому я закінчила Академію магії в Таросі, де ви вели у мене курс артефакторики.

Аштон Марлін відступив на крок, ще раз мене оглянув і пробурмотів:

– Як, нагадайте, ваше ім’я?

– Ленора Фаррен, – уїдливо нагадала. – Ви зазвичай називали мене Гостровухою Ненажерою, якщо забули. І це ще було не найобразливішим прізвиськом.

Я помітила неприязний погляд Вейда, кинутий на мого колишнього викладача. Той же ошелешено розширив очі.

– Невже це ви?! – пробурмотів він, нарешті, впоравшись зі здивуванням. – Ніколи б не подумав…

Я подумки хмикнула. Сподіваюся, що така моя відповідь дещо охолодить його запал. І він зрозуміє, що зі мною йому точно нічого не світить. Але я цього типа явно недооцінила! Він швидко отямився, і його посмішка знову набула нудотної масляності.