Глава 12.2

– Я знаю все, що ти можеш мені сказати!

Я схрестила руки на грудях і притулилася спиною до дверей, щоб не впасти. Мене всю трусило від емоцій, що проривалися назовні, серед яких переважала злість. І почала з сарказмом перелічувати:

– Що ти не готовий до серйозних стосунків. Що не хочеш ризикувати тим, що вже є між нами. Я сита цим по горло! Не хочеш ризикувати – та начхати! І не треба! Ось я ризикнула і не шкодую про це! Я волію зробити крок вперед і отримати конкретну відповідь, ніж переживати за те, що в мене щось не вийде! Навіть якщо ця відповідь буде не на мою користь. Тепер принаймні я точно знаю, що між нами нічого бути не може.

– Ти справді так вважаєш? – тихо запитав він, не зводячи з мене палаючого погляду.

– Так вважаєш ти. А я лише прийняла твоє рішення, – уточнила з гіркою посмішкою. – Але, вже пробач, ні про яку дружбу між нами після цього і мови бути не може. Тому що я ставилася до тебе не як до друга. Мабуть, від початку нашого знайомства. Був час, коли я обманювала себе думками, що зможу вдовольнитися меншим. Але після того, як ти сам зробив крок назустріч, більше так не зможу. Ти показав, що може бути інакше. Змусив повірити в свої почуття, а потім просто розтоптав мої! І сподіваєшся, що після такого все залишиться як і раніше? Навіщо ти прийшов, Вейд?! Чого ти ще від мене хочеш?!

Я більше не змогла встояти на ногах і зіслизнула по стіні вниз. Обійнявши коліна руками, дивилася на нього з якоюсь втомленою злістю.

– Я не хочу тебе втрачати! – відгукнувся Вейд, як і раніше не зводячи з мене погляду. – Не лише як друга і напарника. Я розумію, що все зіпсував цим приступом паніки, коли злякався сили своїх почуттів до тебе. – Він мотнув головою. Йому явно було важко зізнаватися у власній слабкості. – Я колись вже кохав. І втратити кохання було надто боляче, щоб я захотів знову через це проходити.

– Ти настільки впевнений, що втратив би кохання і цього  разу? – гірко запитала я. – Ще тільки розпочавши будувати стосунки, ти вже думаєш про те, що нічого не вийде? Тоді чи варто їх взагалі починати? Будь-які стосунки – це ризик. Прокляття, та кожен з нас може вже завтра померти від того, що йому на голову впаде шматок черепиці! То й що? Через це треба закритися в чотирьох стінах і взагалі ні з ким не спілкуватися?! Аби тільки ні до кого не прив’язуватися, щоб потім не втратити?!

– Я розумію, що повністю заслужив таку відповідь, – зітхнув Вейд, потираючи скроні. – Повівся як справжній йолоп. І сам не можу знайти для себе достатньо вагомих виправдань. Якщо після всього, що я тобі зараз скажу, ти все одно вирішиш поїхати і забути мене, більше не буду зупиняти. Прийму твій вибір і постараюся змиритися, нехай і буде неймовірно важко.

Я пирхнула, даючи зрозуміти, що у його душевні страждання віриться слабо. Але під сповненим каяття та мовчазного благання поглядом трохи пом’якшилася.

– Добре, я тебе вислухаю. Тільки, напевно, мені варто ще перед цим випити, – криво всміхнулася я, киваючи в бік пляшки.

Вейд мовчки сходив за ще одним келихом, налив нам обом і один підніс мені. Я зробила ковток і, відчуваючи, як від тепла, що розливається всередині, стає трохи легше, поглянула в напарника. Той сів у крісло і, гріючи свій келих у долонях, заговорив, не зводячи з мене очей. Так, наче намагався передати ще й поглядом те, що відчуває.

– Під час нашого знайомства я відчув суперечливі емоції. З одного боку – прикрість через те, що мені нав’язали напарника-жінку. З іншого – вже з першого погляду ти викликала у мене симпатію. Була така кумедна в спробах не відставати від інших дізнавачів, показати свою корисність. У той час як сама була беззахисною і незграбною, постійно потребувала схвалення і допомоги. Ще й ці твої очі… – він важко зітхнув. – Ти завжди дивилася на мене так, що важко було залишитися байдужим. З захопленням, надією, теплотою. Навіть якщо я робив все, щоб тебе відштовхнути, в глибині твоїх зворушливих очей завжди залишалося щось таке, що хвилювало набагато сильніше, ніж я хотів би визнавати. Я від самого початку розумів, що з тобою буде не так, як з іншими. Що якщо я проявлю взаємний інтерес, ти сприймеш це занадто серйозно. І найменше мені хотілося потім бачити розчарування і біль в твоїх очах. Коли ти зрозуміла б, що я не можу запропонувати чогось серйозного. Дурень! – Він зітхнув. – Я сам не розумів, що з кожним днем і сам прив’язуюся до тебе все сильніше. Намагався обманювати самого себе, що це не так. Але вже за власною реакцією на інтерес до тебе інших чоловіків можна було зробити певні висновки. Мені було неприємно бачити тебе з іншими. Водночас я не міг проявити до тебе інтерес сам. Був невпевнений у тому, чи хочу я взагалі всіх тих складнощів, які принесе наше зближення. Ти не та жінка, яку я легко міг би відштовхнути і піти далі, наплювавши на її почуття. Самому від цього було б кепсько.

– Саме це ти мені зараз намагаєшся сказати? – уїдливо запитала я. – Що тобі, бідолашному, зараз кепсько через те, що все-таки це зробив? Може, мені ще тебе треба пожаліти?!

– Ленора, – він докірливо похитав головою. – Прошу тебе, дозволь договорити до кінця!

– Гаразд, – я зробила новий ковток, свердлячи його кілким поглядом.

У цю мить я теж відчувала суперечливі емоції. З одного боку, була рада почути, що він все-таки мав до мене якісь почуття. З іншого, відчувала гіркоту через те, що вони точно не дотягували до сили моїх.

А ще було неприємно усвідомлювати, що Вейд одразу зрозумів, що я до нього відчуваю. Бачив по моїх очах. По тому, як я поводжуся поруч з ним. Сам же при цьому розмірковував: чи зійти до мене бідолашної, чи не варто, щоб не плекала марних надій.